Сашко про це не думав ні хвилини. Я думаю про це приблизно раз на тиждень уже понад двадцять років. Решту, і це була більша частина, я заробив.
Збирали не тільки своїми силами. Ми пробували все, що тоді було. Два епізоди показують, із яких саме речей складався такий збір. Перший.
Ірина написала у фонд. Тоді фондів було мало, але були. Їй відповіли через місяць, ввічливо й чесно.
Фонд оплачує лікування за протоколами, доступними на місці, і не фінансує органозберігальні операції за кордоном, якщо на місці є альтернативна тактика зі співмірним прогнозом виживаності. Тобто якщо ампутація дає таку саму виживаність, платити за ногу ми не будемо. Формально вони мали рацію.
Я на них не в образі, у фондів гроші скінченні, і вони кожну суму ділять між дітьми, в яких питання стоїть про життя, а не про ногу. Просто коли мені це прийшло на папері, я сидів і розумів, що моя донька в цій арифметиці проходить за графою «можна й на протезі». Другий епізод гірший.
Мені порадили піти до однієї людини, місцевої, у якої мережа магазинів, відома в місті. Допомагав дітям, про нього писали в газеті. Я пішов, мене прийняли, я все розповів, показав папери.
Він вислухав уважно й сказав: «Допоможу. Вісім тисяч. Тільки зробимо з телебаченням, до мене приїдуть, знімуть, і ви з дівчинкою скажете пару слів».
Я сказав: «Дівчинка після хімії, лиса, їй одинадцять». Він сказав: «Ну так це ж і треба». Я вийшов звідти, вісім кварталів ішов пішки й грошей не взяв.
І досі не знаю, чи правильно я вчинив, бо вісім тисяч — це були вісім тисяч. І через мою гордість Ірина потім на два місяці довше працювала на двох роботах. Я про це їй тоді не сказав…
