Я взагалі їй не сказав, що ходив. Я сам вирішив, що моя гордість дорожча за її два місяці. Я перейшов на найтяжчі рейси, далекі, довгі, зі швидкою обертаністю, і брав усе, що дають.
З 2004-го по 2011-й я був удома, якщо скласти всі дні, приблизно 14 місяців із 84. Я рахував потім за шляховими, у мене все збереглося. 14 місяців із 7 років.
Операцію зробили в лютому 2005-го в закордонній клініці: хірурги провели резекцію й установили ростучий ендопротез. Оперував доктор Марк Левін.
Я з ним потім листувався ще дев’ять років. Доктор Левін був людиною, якої я ніколи не бачив наживо і яка зробила для моєї родини більше, ніж половина родичів. Марку Левіну, ортопеду-онкологу, на момент операції було 54 роки.
Я з ним листувався з листопада 2004 по 2013 рік. Він відповідав мені особисто. Не координатор, не секретар, а він сам.
І відповідав зазвичай протягом доби. І я потім дізнався, що він відповідав так усім і що в нього у відділенні це було заведено. Перший його лист до мене був на чотири абзаци.
Він писав по суті, що за знімками ситуація підходяща для органозберігальної тактики, що вирішуватиме консиліум, що важлива відповідь на передопераційну хімію і що він не може нічого обіцяти заздалегідь. І наприкінці було одне речення, яке я тоді перекладав двадцять хвилин і потім перечитував років десять. Він написав:
«Я бачу, що ви пишете мені мовою, яку ви явно вчите просто зараз. Я це поважаю, і я писатиму вам простими реченнями». Він писав мені простими реченнями дев’ять років, усі дев’ять років, спеціально.
У 2013-му він написав короткого останнього листа: повідомив, що йде з клінічної практики за віком, що передає подальше спостереження колезі і що, якщо в нас будуть питання, він лишається на зв’язку через особисту пошту. І приписав одну фразу, через яку я, 50-річний чоловік, сидів потім на кухні пів години. Він написав:
«Скажіть вашій доньці, що за 29 років роботи я запам’ятав дуже небагатьох батьків. Її батька я запам’ятав». Я їй цього не сказав…
