Дванадцять років не казав. Сказав тільки торік, над коробкою, і вона змусила мене знайти того листа й прочитати вголос. І я читав англійською, а вона перекладала, і на середині в неї сів голос.
Операція минула добре й зберегла Соні ногу, але лікування на цьому не закінчилося. Потім було ще п’ять подовжень протеза. Останнє зробили у 2011-му, коли вона перестала рости.
Кожне подовження означало окрему поїздку, окремі гроші й ще по півтора місяця реабілітації. Літали Ірина із Сонею. Я не літав жодного разу.
Ні на жодну операцію. Я в цей час був або в рейсі, або збирав гроші на наступне подовження. Я побачив свою доньку після її першої операції через 11 тижнів.
Вона мені дзвонила з клініки. Я стояв на стоянці за кордоном і розмовляв із нею лише 40 секунд: роумінг коштував надто дорого. І вона мені сказала: «Тату, я ходжу».
І я сказав: «Молодець». І все. Отака в мене була розмова з 11-річною дитиною, якій щойно зберегли ногу.
У ресторані за ці кілька секунд нічого не змінилося. Я все ще стояв між столом і вікном, а виделка лежала зубцями вниз.
Четверо дивляться на мене, і ніхто ще не вимовив жодного слова. Усе перелічене встигло пройти в мене в пам’яті за ці кілька секунд. Є один епізод із тих років, про який я нікому не розповідав, включно з Іриною, і який пояснює, чому я в ресторані встав, а не промовчав, як зазвичай.
Лютий 2005-го. Операція. Соню з Іриною вже повезли.
Я був у рейсі за кордоном і мав вантажитися вранці. Операція тривала вісім годин за місцевим часом, і я знав розклад, бо сам тричі уточнював його в координатора. І от я стояв на стоянці й чекав дзвінка.
Мобільний зв’язок тоді був не такий. Роумінг коштував як крило від літака. Я спеціально купив місцеву картку.
Дзвінка не було. Ні через вісім годин, ні через десять. Я дзвонив сам.
Не відповідали. Там була ніч. Я простояв на тій стоянці 22 години.
Не спав, не їв, не вантажився. Зірвав рейс, втратив гроші й дістав потім від диспетчера по повній. Я просто стояв біля кабіни й дивився на телефон…
