Через 22 години зателефонувала Ірина й сказала чотири слова: «Все добре. Нога є».
І от за ці 22 години, стоячи на бетоні тієї стоянки, я подумки прожив те життя, у якому ноги немає. Я його пропрацював до деталей. Як я носитиму її на п’ятий поверх? Як перероблю ванну? Яку машину куплю, щоб улізав візок? Як я взагалі перестану їздити й піду працювати сторожем? Я все це вигадав і з усім цим погодився.
За 22 години. Тому, коли через 20 років жінка за столом сказала про те, як моя донька ходить, у мене в голові постала не ця жінка. У мене постала та стоянка.
Вона не з ноги сміялася. Вона сміялася з 22 годин, із семи тисяч Сашка Петренка, з англо-російського словника, з Ірини, яка померла в 44, і з одинадцятирічної дитини, яка ходила до завідувача з’ясовувати, помре вона чи ні. Вона просто нічого цього не знала.
Але незнання — це не виправдання, а обставина. Судять не за незнання. Судять за те, що людина сміється з того, чого не знає.
У 2009-му сталося те, про що мені досі тяжко говорити. Ірина померла. Обширний інсульт стався вдома, у понеділок вранці.
Їй було 44 роки. Швидка приїхала через 25 хвилин, довезли, але вона не прийшла до тями й померла на другу добу. Я в цей час був за кордоном.
Мені зателефонували в понеділок об 11-й. Я розвернувся на трасі й гнав, і все одно приїхав додому у вівторок о 9 вечора. А вона померла у вівторок о 4-й. П’ять годин.
Я запізнився на п’ять годин. Соні було 16. Вона була в лікарні сама, з матір’ю, всю ніч із понеділка на вівторок.
Шістнадцятирічна дівчинка сиділа в коридорі реанімації сама, і поруч нікого не було, бо бабусі вже не було, а батько був за кордоном. Мені про це розповіла не вона. Мені розповіла сусідка, тітка Галя, яка приїхала вранці у вівторок, коли вже все йшло до кінця.
Похорон Ірини я пам’ятаю погано, уривками. Пам’ятаю, що Соня все зробила сама. 16 років.
Вона обдзвонила, вона домовилася, вона вибрала, у що вдягнути матір, бо вирішувати це довелося до мого приїзду ввечері. Мені сказали, що вона розмовляла з ритуальним агентом абсолютно спокійно й уточнювала ціни. Шістнадцятирічна дівчинка після трьох операцій уточнювала ціни на похорон власної матері, бо знала, що грошей мало, а батько в рейсі.
Я приїхав у вівторок увечері. Вона відчинила двері. І от тут була секунда, яку я згадую найчастіше за все життя.
Частіше, ніж кабінет Сергія Михайловича, частіше, ніж ресторан. Вона відчинила двері, побачила мене й сказала: «Ти чого так рано? Я думала, ти в четвер». Вона не обійняла мене, вона не заплакала.
Вона здивувалася, що я приїхав раніше строку. Батько приїхав на похорон матері, і перша реакція 16-річної доньки — це здивування, що він узагалі з’явився і що не за графіком. Ми з нею прожили вдвох наступні два роки до її інституту.
І це були два найтихіші роки в моєму житті. Я працював менше, я перейшов на короткі рейси, бо не можна було її лишати. Але в нас не виходило розмовляти, ми розучилися.
Вона робила уроки, я дивився телевізор, ми вечеряли й обговорювали, що купити. Одного разу навесні 2010-го вона спитала: «Тату, ти за мамою сумуєш?» Я сказав: «Звісно». Вона сказала: «А за мною ти сумував?» Я сказав: «Звісно».
І вона пішла в кімнату. І я досі не знаю, навіщо вона спитала і яка відповідь їй була потрібна, бо я не спитав. Я сказав: «Звісно», і ми обоє зробили вигляд, що це відповідь…
