Гроші. Першу суму на перший етап ми зібрали за п’ять місяців. Вона склалася з дуже конкретних речей, а не із загальних слів «ми зібрали» і «йдемо далі». Квартиру ми продали.
Трикімнатну в центрі, що дісталася від Ірининих батьків. Двадцять вісім тисяч за тодішнім курсом. Переїхали в однокімнатну на околиці, різниця пішла в справу.
Продали дачу, машину й гараж — це дало ще близько семи. Позичив у вісьмох людей, найбільша сума була в Сашка Петренка, напарника. Він віддав мені всі свої заощадження, сім тисяч, без розписки, і сказав: «Колю, віддаси, коли зможеш».
Я віддавав йому шість років. Про Сашка Петренка. Ми з ним починали разом у дев’яносто третьому, в одній колоні, він на два роки старший.
Він був із тих напарників, з якими можна мовчати вісімнадцять годин поспіль і не втомитися. Одружений не був, дітей не мав, жив із матір’ю в невеликому сусідньому місті. Копив усе життя.
У нього була мета, досить смішна й цілком серйозна. Він хотів купити будинок із ділянкою під нашим містом і розводити бджіл. Він про тих бджіл говорив років десять, у нього в кабіні лежала книжка з бджільництва, зачитана до дірок.
Сім тисяч, які він мені віддав у травні 2004-го, — це були рівно ті гроші. Він привіз їх мені сам додому в пакеті й сказав: «Колю, тут сім, віддаси, коли зможеш». Я сказав: «Сашо, ти що, це ж твоє».
Він сказав: «Ну а куди я з тими бджолами дінуся, вони мене зачекають». Він сказав це жартома. Я віддавав йому шість років частинами, віддав усе до копійки у 2010-му.
Будинку він собі так і не купив. На той час ціни на землю зросли втричі, і сім тисяч уже нічого не вирішували. А накопичувати заново він не став, бо мати захворіла й гроші пішли туди.
У 2022-му, у 61 рік, він помер: інфаркт стався в кабіні на дальній стоянці. Його знайшли вранці. Бджіл у нього не було ніколи.
У цій історії немає красивої розв’язки, і прикрашати тут нічого. Ногу моєї доньки збережено в тому числі ціною тих семи тисяч — ціною будинку з ділянкою й бджіл, яких так і не було…
