Із вокзальними запахами біляшів змішувалася метушня. Пробираючись між студентами й носіями, він вийшов до таксі. Вгодований водій окинув оком розміри сумок, потім зустрівся зі спокійним, важким поглядом пасажира й торгуватися не став.
— Куди їдемо, батьку?
— Житловий комплекс «Горобиновий двір», будинок 15, — басовито відповів Ігор Станіславович, прибираючи сумки в багажник, а сам сів попереду.
Майже пів години забрала дорога серед заторів. За вікнами миготіли рекламні щити, гули тисячі двигунів. Страху перед цим вавилонським стовпотворінням в Ігоря Станіславовича не було; дивлячись на нього, він лише трохи сумував. Звикне. Дід недарма казав, що людина до всього звикає.
Написати доньці він вирішив іще в машині. Закінчив повідомлення саме тоді, коли таксі зупинилося біля гарного цегляного будинку з кованими огорожами. Розрахувавшись, дістав речі й дійшов до під’їзду. Нова магнітна таблетка на в’язці озвалася писком — вхід відчинився.
Легкий дух хлорки змішувався всередині із запахом сирої штукатурки. Безшумний ліфт доправив його на восьмий поверх. На майданчику знайшлися потрібні двері: темно-коричневий метал, номер 84.
Сумки опустилися на підлогу. Ігор Станіславович вибрав довгий ключ від нижнього замка, але той увійшов лише наполовину й стукнувся об метал. Насупившись, господар вийняв його, перевірив червону позначку на голівці. Ключ потрібний. Друга спроба нічого не змінила.
Придивившись до замкової щілини, він відчув неприємний холод уздовж спини: схоже, серцевину замінили. Відступив, іще раз звірився з номером. Усе сходилося — вісімдесят чотири, восьмий поверх. Думки плуталися: чи то корпус переплутав, чи то чорні рієлтори дісталися до порожньої квартири, зламали двері й поставили свій замок.
Серце билося неквапливо, важко, як кувалда. Ігор Станіславович залишив речі біля ніг і натиснув на дзвінок. З-за дверей долинула дзвінка мелодія.
Повідомлення від нього застало Олю на кухні. У рідкісний вихідний вона воювала з дріжджовим тістом: задумала пиріжки з капустою. У ванній Мишко полірував новий змішувач. Домашню ідилію порушило коротке дзеленькання телефона на столі.
Струсивши з пальців борошно, Оля відкрила повідомлення й завмерла: «Доню, до мого будинку вже майже доїхали, пишу з таксі. Приїхати надумав раніше строку, а турбувати вас не хотілося. Приходьте до мене надвечір, поп’ємо чаю».
— Мишку!
Рижик зірвався з місця й, буксуючи лапами, сховався під диваном. Із ванної вискочив Мишко: у руці розвідний ключ, очі шалені.
— Що сталося? Трубу прорвало?
— Батько приїхав! Уже біля свого будинку.
— Приїхав? — Мишко отетерів. — Він же лише наприкінці місяця мав!

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.