Перші кілометри далися легко саме тому, що Леся не думала про важке. Вона дозволила тілу ввійти у звичний ритм: палиця, лижа, перенесення ваги, видих; знову палиця, лижа, видих. У такі хвилини польова робота ставала майже спокійною, навіть красивою. За спиною залишався барак із його кислим запахом мокрих валянок, чужими кухлями, суперечкою з Назаром, собачим хвостом під ґанком. Попереду була біла лінія струмка і робота, яку треба зробити.
Вона любила цю точність. Не романтику далеких місць, про яку люблять говорити люди в теплих кабінетах, а саме точність: зняти точку, описати берег, відмітити стару колію, зрозуміти, де карта бреше і де земля говорить правду. Після медичного інституту, де людське тіло щодня спростовувало підручник, геологія здавалася чеснішою. Камінь не вдавав. Вода не ображалася. Мороз не обіцяв бути добрим. Усе було жорстко, але без лицемірства.
До полудня, як вона розраховувала, можна було повернутися до старої колії, з’їсти сухар, випити чаю з термоса, перевірити записи й вирішити, чи йти далі. Вона заздалегідь уявляла, як увечері зайде в кімнату, зніме промерзлу робу, Назар почне бурчати, а вона покладе на стіл заповнений аркуш і скаже: «Закрила». Він сердитиметься ще хвилин п’ять, потім попросить карту, потім мовчки наллє їй чаю. Так у них зазвичай і було.
Компас лежав у боковій кишені планшета, батьківський, латунний, потертий по краю. Від нього пахло не металом, а домом: старим столом, тютюном батькової куртки, коморою, де зберігалися лижі. Леся іноді торкалася компаса крізь брезент просто для того, щоб відчути цей зв’язок. Батько не любив довгих настанов. Він говорив коротко: «Не сперечайся з холодом. Не економ сухі шкарпетки. Не вважай сірники дрібницею». Усе це було з нею вранці, як прихована опора.
Коли ліс почав густішати, вона лише підтягнула ремінь планшета. Сніг на гілках лежав так низько, що іноді доводилося пригинатися. Повалені стовбури змушували обходити, і кожен обхід трохи збивав пряму лінію. Але тривоги в цьому не було. Тривога з’явилася пізніше, біля тих дверей, де ніхто не мав ходити, але пил на дошці сказав протилежне…
Ліс того ранку здавався нерухомим, але Леся знала, що нерухомість оманлива. Під снігом жила вода, у гілках ховалися птахи, під корою поволі тріскало дерево, а під білою рівністю могли бути ями, наледі й старі пні. Вона йшла обережно, не зі страху, а з поваги до місця. Іноді зупинялася й слухала. У цих зупинках було багато робочого: уточнити напрямок, перевірити дихання, поправити ремінь. Але було й інше — коротка радість від того, що ти одна серед величезного холоду і все ж даєш собі раду. Ця радість не була самовпевненою. Радше тихою, внутрішньою. Леся ніколи не говорила про неї Назарові, бо він би тільки розсердився. А зараз, просуваючись уздовж струмка, вона зловила себе на думці, що після повернення обов’язково нанесе на карту і стару колію, і продух, і ту хатину, якщо дійде до неї. Така подробиця потім економить комусь шлях, а іноді й життя. Вона ще не знала, яку ціну доведеться заплатити за цю професійну звичку — помічати те, повз що інші проходять…
Назар, що лишився в бараку, у цей час, мабуть, допивав охололий чай і сердився на неї наперед. У них була така звичка — сваритися до небезпеки, щоб потім не сваритися після. Леся знала: повернися вона до вечора, він зустріне її не обіймами, а злим запитанням. І саме ця передбачуваність здавалася їй уранці частиною нормального життя.
Вона поправила на плечі планшет так звично, що не помітила руху. Ремінь завжди натирав одне й те саме місце, залишаючи до вечора червону смугу. Потім, уже без планшета, плече пам’ятатиме цю смугу фантомно, як нога пам’ятає втрачені пальці. Речі йдуть, а тіло довго зберігає їхню форму…
