Близько пів на дев’яту вона вийшла до місця, де головний струмок приймав безіменний лівий притік. Постояла, звірилася з компасом, записала координатну точку в планшет, зробила позначку про товщину криги й звернула вгору притоком. Тут ліс змінювався одразу. Стовбури стояли тісніше, гілки опускалися нижче, під снігом почали траплятися повалені дерева. Осторонь, трохи вище берега, вгадувалася стара колія — чи то санна, чи то тракторна, давно заплила, місцями схожа просто на тінь між заметами.
Вона йшла краєм струмка, зупинялася біля промоїн, брала проби, заносила нотатки. Струмок майже всюди був скутий, але в одному місці крізь продух ішла пара, рівною білою цівкою здіймаючись до гілок. У таких місцях вода жила під кригою, тепла своїм рухом. Леся затрималася, подивилася, як пара зникає між хвоєю, і чомусь згадала лікарняну пару над чайником на посту. Спогад майнув і зник.
Об одинадцятій вона побачила хатину.
Та стояла на невеликій галявині осторонь струмка, трохи вище по схилу. Низька, з просілим дахом, без вікон із цього боку, двері перекошені й висять на одній петлі. Сніг довкола лежав неторканим килимом. Ні лижні, ні звірячого сліду, ні людської стежки. Від хатини тягло особливим нежилим холодом — не морозом, а порожнечею, як від давно закритої скрині.
— Назар сказав повз, — вимовила Леся вголос.
І все одно пішла.
Потім вона багато разів поверталася до цієї хвилини. Не виправдовувала себе, ні. Просто розбирала, як розбирають помилку в маршруті: чому звернула, що вирішила, де пропустила знак. Допитливість тут була ні до чого. Хатини не було на карті. А якщо споруда є, її треба прив’язати, описати, внести у звіт. Така була робота — закривати порожні місця не лише на папері, а й у голові.
Двері піддалися не відразу. Леся смикнула раз, другий, на третій промерзла петля заверещала, і стулка відчинилася всередину. У хатині виявилося темніше, ніж надворі. Пахло мишами, вологою соломою, давнім димом і ще чимось старим, чоловічим, кислим, що в’їлося в колоди. Вона зняла рукавицю, дістала ліхтарик із-за пазухи.
Промінь пройшов по порожніх нарах, по буржуйці з облупленими дверцятами, по столу з недогарком свічки, по стіні, де колись висіла полиця. Леся зробила крок і зупинилася. Половиці біля печі відрізнялися. Не кольором — колір був той самий, сірий, задимлений, — але на одній дошці майже не було пилу. Її піднімали недавно або часто. Третя від печі, рахуючи до дверей.
Вона присіла, підчепила край обухом ножа. Дошка піднялася легко, навіть занадто легко, ніби її змащували. Під нею була не земля, а невелика яма, вистелена лапником. У ямі лежав брезентовий згорток, перев’язаний суворою мотузкою. Леся провела пальцями по промерзлому краю. Усередині вгадувалося важке, щільне, укладене поруч.
Вузол тримався на одній петлі, по-похідному, нашвидкуруч. Вона потягла. Брезент розкрився.
Усередині лежали маленькі сірі мішечки — вісім чи десять, тісно притиснуті один до одного. До горловини кожного була прив’язана дерев’яна бірка з випаленим номером. Леся знала такі бірки: у неї самої в сумці лежали схожі, для проб. Тільки на її бірках починався номер партії, а на цих стояла стара артільна мітка. Вона підняла один мішечок двома пальцями й одразу зрозуміла: такої ваги у простої породи бути не може. Крізь тканину, там, де розійшлася нитка, тьмяно просвічував сіро-жовтий пісок, важкий, на вигляд не сипкий.
Знадвору тієї ж миті низько загув двигун.
Леся завмерла. Гул котився між деревами, не схожий на вітер: рівний, залізний, що наближався. Наст під хатою ледь помітно здригнувся. Вона поклала брезент назад, зав’язала петлю, опустила дошку на місце. Лапник у ямі вона встигла прим’яти, але поправляти було ніколи.
Коли вона вийшла на ґанок, на галявині вже стояла важка бортова вантажівка. Брудно-зелена, з розводами солярки на дверцятах, з номером, останні цифри якого вона відмітила машинально. Мотор працював на холостих, густо й упевнено. З кабіни зіскочив невисокий кремезний чоловік у собачому кожусі й пішов до неї, розкинувши руки так широко, ніби зустрічав давню знайому.
— Геологиня, чи що? — крикнув він із веселим смішком. — Оце тебе занесло, голубко. Тут ведмідь дорогу загубив би. Сідай, довеземо до бази. Нічого одній по морозу тинятися.
Голос у нього був теплий, ситий, обволікаючий. Леся навіть усміхнулася у відповідь — ніяково, вдячно, ще не розуміючи, що лагідна мова буває гірша за лайку. За його спиною біля кабіни стояв худий чоловік з обвітреними губами. Він не дивився на неї прямо. За кермом сидів зовсім молодий хлопець і витягував шию, щоб роздивитися її крізь скло. На його обличчі вже тоді жив страх, але Леся ще не вміла прочитати його правильно…
