Біля місця для свідків Марина на мить заплющила очі, потім почала говорити. Вона розповіла про день народження спільного знайомого, після якого вони втрьох вирушили додому. Роман запевняв, що випив менше за всіх, хоча за столом пив разом з іншими, і наполіг на тому, що поведе машину.
Олеся вмостилася на задньому сидінні, бо там могла згорнутися й перечекати нудоту, яка часто мучила її в дорозі. Марина сіла спереду праворуч. На зап’ясті в неї був годинник, подарований батьком, і в тьмяному світлі панелі вона помітила час — за чверть перша.
Вони запізнювалися. Роман розганявся, хоча дорога блищала від льоду. Марина попросила їхати повільніше, але він лише розсміявся й сильніше натиснув на педаль.
Далі пам’ять стала майже болісно чіткою: поворот, що наближався, раптовий занос, короткий крик Олесі за спиною. Потім удар, після якого стрілки завмерли, а сестрине життя обірвалося. У залі не чулося ні кашлю, ні шелесту паперу.
Марина говорила без сліз. Усе, що могла виплакати про ту ніч, вона виплакала раніше, ще не розуміючи справжньої причини власного болю. Тепер її голос залишався рівним, хоча пальці відчували холод металу так, ніби годинник знову був застебнутий на руці.
Обвинувач поставив одне головне запитання:
— Ви впевнені, що перебували на передньому пасажирському сидінні?
— Так. Тепер упевнена остаточно. Моє тіло зберігало це знання всі дев’ять років, але пам’ять не могла перетворити його на слова. Медичний знімок зробив це раніше за мене.
З дозволу судді Марина дістала свій і Олесин годинники й поклала їх перед собою. Один зупинився під час зіткнення, другий зберігав усередині маленьку літеру «О». Ці речі не доводили, хто керував машиною, але пояснювали, чому пам’ять повернулася саме через них.
— Батько подарував нам однакові годинники на моє вісімнадцятиріччя, — сказала Марина вже не стільки для протоколу, скільки для себе. — Він хотів, щоб ми з сестрою були схожі на дві стрілки одного циферблата. Мій зупинився тієї ночі й дев’ять років показував час удару. Я носила його, не розуміючи, що він намагається мені нагадати.
Вона глянула на світле коло циферблата.
— Мені треба було заново навчитися читати власний час.
Після завершення дебатів Романові надали останнє слово. Він підвівся, тримаючись за дерев’яний бар’єр, і заговорив тим м’яким, майже благальним тоном, яким завжди вмів викликати співчуття.
Він запевняв, що не бажав нікому смерті, називав Олесю світлою людиною й говорив, ніби кохав обох сестер. Визнавав переляк і неправильний вчинок, але просив не вважати себе вбивцею: за його словами, причиною стала випадкова аварія, а сам він дев’ять років жив під тягарем таємниці й уже покарав себе сильніше за будь-який суд.
Уперше за весь процес Роман повернувся до Марини.
— Пробач мені. Я винен перед тобою, але всі ці роки справді був поруч. Можливо, кохав неправильно, однак по-своєму кохав. Будь ласка, пробач.
Серед слухачів хтось схлипнув. Роман добре знав, які слова змушують людей жаліти його; роль благородного рятівника він відточував багато років. Марина мовчала, бо це був суд, а не їхня особиста розмова.
Та він і далі дивився й чекав. Йому потрібно було почути «пробачаю» не заради рішення суду, а заради самого себе. Після Олесі, матері й дев’яти відібраних років він хотів отримати ще й Маринине прощення, щоб полегшити власне сумління її коштом…
