Слухання почалися пізньої осені. На той час про стару аварію й нову експертизу знало все невелике місто. Люди, які раніше відверталися від Марини, тепер першими віталися, пропускали її вперед і ховали винуваті погляди.
Вона не відчувала ні задоволення, ні злості. Колись місто карало її мовчанням, тепер тим самим мовчанням намагалося просити пробачення. Обидві форми здавалися однаково порожніми: жодна не могла повернути Олесю, матір чи роки, прожиті в самозвинуваченні.
Зала суду була невелика, стіни оздоблені світлим деревом. Марина зайняла місце потерпілої — уперше за дев’ять років не тієї, кого вважають винною, а тієї, у кого відібрали правду. Поруч розкладав папери Кравець.
У першому ряду сидів Степан Андрійович у старому строгому костюмі. Біля нього — Лідія Михайлівна, яка спеціально приїхала, щоб особисто підтвердити запис. Вона сказала, що мусить довести до кінця те, що почала одним рядком у медичній карті багато років тому.
За бар’єром стояв Роман. За місяці розслідування він сильно здав: дорогий костюм висів вільно, шкіра набула сіруватого відтінку. Він жодного разу не повернув голови до Марини.
Лідія Михайлівна відповідала чітко. Розповіла про нічне чергування, стан двох сестер і косий слід на тілі тієї, що вижила. Коли обвинувач попросив пояснити значення напряму, лікарка показала все настільки просто, що сенс зрозумів кожен присутній.
У водія стрічка йде від лівого плеча до правого боку, у пасажира — навпаки. Маринин синець починався справа, отже, за кермом вона не була. Судовий експерт підтвердив цей висновок уже сухою мовою дослідження.
Захисник Романа намагався припустити, що пасок міг бути перекручений або застебнутий незвично, а фотографія — надто старою й нечіткою. Фахівець послідовно відкинув кожну версію. Сукупність ознак не залишала розумних сумнівів.
Потім викликали Марину. Підводячись, вона боялася не судді й не запитань захисника. Страшніше було вимовити вголос усю повернену картину й знову прожити зимову ніч, яку дев’ять років носило в собі її тіло…
