Другий звіт Василя Романовича виявився страшнішим за перший. Гроші, підроблені підписи, вкрадені об’єкти — усе це було злочином, але все ж пояснювалося жадібністю. Нові документи пахли вже не жадібністю, а чимось холоднішим і нелюдським.
Ольга Степанівна тримала аркуші обома руками. Папір шелестів, бо пальці не слухалися. Василь Романович говорив обережно, але пом’якшити зміст було неможливо.
— Вони готували медичний висновок про вашу недієздатність. Марина збиралася через знайомих оформити ознаки тяжкого розладу пам’яті, потім відправити вас у приватний пансіонат десь далеко. Місце вибране так, щоб вас було важко знайти й майже неможливо навідувати.
Ольга Степанівна продовжувала читати. Серед роздруківок листування, службових записок, чернеток договорів миготіли короткі фрази, від яких темніло в очах.
«Стару прибрати неважко».
«Після заяви про зникнення час усе вирішить».
«Поки вона жива на папері, тримаємо її в пансіонаті».
Василь Романович тяжко зітхнув:
— За їхніми розрахунками, за кілька років можна було б визнати вас померлою через суд і забрати решту частки. Назар брав участь у листуванні. Він не просто знав.
Ольга Степанівна відчула удар у груди. Син, заради якого вона не спала ночами й ламала спину на будівництві, погодився живцем викреслити її з життя. Не залякати. Не віддалити. Поховати при живому диханні.
Увечері Марина зайшла до її кімнати так, ніби нічого не сталося. У руках вона тримала склянку води й кілька таблеток на долоні.
— Ольго Степанівно, випийте. Це вітаміни. Ви останнім часом розсіяна, вам треба підтримати пам’ять.
Голос у неї був м’який, майже турботливий. Але очі лишалися холодними. Ольга Степанівна вже розуміла, що це не вітаміни, і знала причину цієї раптової турботи.
Вона взяла таблетки, не підносячи до рота.
— Марино, — спитала вона спокійно, — ти справді хочеш, щоб я перестала ясно мислити?
На обличчі Марини майнуло роздратування. Потім вона нахилилася ближче, і маска турботи сповзла остаточно.
— А якщо й так? Ми підберемо вам пристойне місце. Тихе. Повітря гарне, поруч вода, жодної метушні. Житимете спокійно, нікому не заважаючи.
Біля дверей з’явився Назар. Він чув розмову й не збирався втручатися на користь матері.
— Мамо, не впирайтеся, — сказав він утомлено. — Марина все організує для вашого ж блага. Уже є домовленість із пансіонатом. Просто робіть, що вам кажуть. Усім буде легше.
Вона повільно перевела очі на сина. У його обличчі не лишилося тіні того хлопчика, який колись тулився до неї після школи. Перед нею був чоловік, що ховав зраду за словами про турботу.
Марина дістала теку з паперами й постукала по ній нігтем.
— Коли ви зникнете з дому, ми подамо заяву. Час мине, все оформиться. Рештки активів перейдуть куди треба. Вважайте це останньою послугою родині.
Вона пішла, залишивши по собі запах дорогих парфумів. Назар теж вийшов, не озирнувшись.
Ольга Степанівна залишилася в темній кімнаті, дивлячись на таблетки в долоні. Сліз не було. Повіки пекло, але всередині стало ясно. Там, де ще зранку жив біль, тепер лежав холодний метал рішучості.
— Хотіли поховати мене живою, — сказала вона ледь чутно. — Подивимося, хто першим опиниться у власній ямі.
Вона дістала старий телефон і надіслала Василю Романовичу коротке повідомлення: «Закінчуйте підготовку. За кілька днів, у банкетній залі, все почнеться».
Їй належало увійти в пастку з відкритими очима. Але мисливицею була вже не Марина…
