Вона поставила кухоль і взяла його долоню. Гладкий жовтий метал, ні каменя, ні гравіювання — будь-яку таку річ можна було б прийняти за звичайну прикрасу. Однак Оксані не треба було придивлятися. Перед очима знову постали газета й тремтячі руки молодого чоловіка, який колись приніс їй цей перстень після смерті батька.
Вона роками тримала його замкненим, сподіваючись не дати проявитися закладеній у ньому силі. Тепер усе, чого намагалася уникнути, опинилося перед нею. Під перснем запалена шкіра утворила темну червону смугу. Слід виглядав як опік, чітко охопивши палець. Оксана обережно потягла метал, і той зісковзнув напрочуд легко.
Перстень ліг на дерев’яну тумбочку. Оксана змочила чисту ганчірочку холодною водою й приклала до запаленої шкіри. Чоловік сіпнувся, але не прокинувся. Вона підвела йому голову й потроху напоїла відваром. Він ковтав майже не приходячи до тями, поки в кухлі не лишилося зовсім трохи. Тоді Оксана знову поклала його на подушку й укрила.
Із коридору крізь прочинені двері тяглася вузька смуга світла. У кімнаті змішалися гіркуватий запах відвару й кислуватий запах змученого тіла. Під підлогою шаруділо мишеня. Оксана присунула стілець до ліжка й стала дивитися на сплячого.
Коли обличчя перестало бути напруженим, він видався їй молодшим. Під запалими щоками й утомою проступало щось м’яке, чого раніше вона майже не помічала. І вкотре стало ясно: про цю людину їй відомо напрочуд мало. Навіть ім’я могло виявитися чужим. Він не розповідав, звідки прийшов і що сталося в лісі. Вона не вимагала розповіді. Три тижні спільного побуту дали знання його звичок, але не його життя.
Оксана підняла перстень із тумбочки й потримала в долоні, не надягаючи. Тепер метал був холодний. Без чужого живого тепла він знову майже вдавав із себе невинну річ. Вона згадувала того хлопця з газетним згортком: поїхав, як було велено, повернувся живим. Можливо, так і не зрозумів, від чого врятувався. Тоді Оксані здавалося, що цього досить, а з небезпекою, яка лишилася в домі, вона впорається пізніше.
За вікном коротко тявкнув собака, помовчав і стих. Ніч зробилася зовсім беззвучною. Оксана не лягала. Час від часу переводила погляд із персня на обличчя гостя, дослухалася до дихання, стежила, чи не з’являється жар. Він дихав рівно. Температури, з усього видно, не було; головним лишалося крайній ступінь виснаження.
Ближче до світанку вона підвелася розім’яти спину й поставила чайник. Поки вода грілася, постояла біля вікна. Темрява за шибкою поступово рідшала, ставала сірою, потім із синюватим відтінком. Скоро мали озватися птахи. Оксана повернулася до ліжка й прибрала перстень до кишені фартуха. Нехай поки побуде там.
Сплячий не ворушився. Уранці він прокинеться, і тоді настане час говорити. Оксана не знала, з чого він почне і що саме відкриється в його розповіді. Але була певна: він повернувся не для того, щоб знову ховатися за неправдою. Ця розмова вже не зможе лишитися розмовою господині з людиною, якій знадобився нічліг.
Перший птах обережно порушив тишу. За вікном світало.
Прокинувся він пізно, коли сонце піднялося високо. Розплющив очі повільно й кілька хвилин лежав без руху. Стелю впізнав одразу: темне дерево, білі смужки між колодами. Тепер це була знайома стеля. Не треба було гадати, куди потрапив і хто за стіною. Можна було просто дихати й слухати птахів.
Пахло відваром і чимось печеним, схожим на хліб. Оксана сиділа біля стіни, поклавши руки на коліна, і дивилася у вікно. Щойно він ворухнувся, як вона обернулася.
— Пити, — ледве вимовив він.
Вона подала питво. Він випив і знову відкинувся на подушку. Якийсь час розглядав колоди, ніби без цього не міг зібратися з силами. Потім промовив:
— Я мушу розповісти тобі все як є.
Оксана поставила кухоль, розправила загнутий край ковдри. У цій невеликій затримці не було відмови, вона лише лишала йому можливість самому продовжити.
— Розповідай.
Він не відразу почав. Слова, здається, були готові, але вимовити їх уголос виявилося важче, ніж тримати в голові. Він міг розповісти про себе коротко, як повідомляють ім’я й вік, однак за цим стояло все, про що раніше мовчав. Тепер поруч сиділа та, якій він уже одного разу назвав вигадане ім’я. Відділити правду від тієї першої брехні не можна було красивим вступом. Треба було почати саме з неї, дивлячись на ту саму стелю, під якою його вперше лишили відпочити. Поки мовчав, іще лишалася можливість бути тим, за кого себе видав у перший день. Після наступної фрази її вже не буде.
— Андрій — це неправда. Я Тарас. Тарас Мельник. Мені тридцять два, я з міста…
