Життя без прикрасЧоловіки перезирнулися. Зламати склад — це одне. Зовсім інше — о п’ятій ранку йти з ломами на одинадцять жінок, що затулилися деками, коли згори дивиться камера.
Я вибралася з машини. Чоловік побачив мене й ошкірився. Втративши все, він уже не добирав слів: хоч би вкусити.
— Прийшла, Колобку? Тепер дивитимешся, як я розбираю твоє корито, гвинтик за гвинтиком! Перемогла, думаєш? Кому ти потрібна? Он ти о п’ятій ранку: гумка на штанах, до колін звисає пузо. Чоловіка немає, друзів немає. Навіть не помітить ніхто, коли помреш серед своїх булок, зовсім сама. Навіть виносити тебе доведеться вчотирьох.
Дівчата ахнули; тітка Галя підняла качалку.
Я стояла перед ним незачесана, у нічній сорочці під курткою, усі мої сто чотири кілограми на ранковому холоді. І сорому не було. Зовсім. Він влучав словами туди, куди бив п’ятнадцять років, але біль зник — як із зуба, в якому видалили нерв.
— Бондарю, зараз п’ята ранку. Ти з ломом стоїш на моїй землі перед моїм цехом. Подивися на камеру. І на другу теж. Дільничний уже в дорозі, я зателефонувала йому по дорозі. Поки що це самоуправство. Торкнетеся замка — буде гірше. Мені тебе не шкода. П’ятнадцять років я тебе годувала, зможу годувати й там. Передачі з випічкою приноситиму.
Мужики мовчки залізли в кузов. Один усе-таки обернувся до Бондаря.
— Ні, командире. На таке ми не наймалися. Аванс можеш собі залишити.
Посеред двору тепер стояв тільки він; святковий піджак був зім’ятий.
Приїхав дільничний, чоловіка повели писати пояснення. Дорогою Бондар озирався на цех і на освітлену вивіску з власним прізвищем.
— Дівчата, повертайтеся на свої місця, — сказала я. — О сьомій відвантаження.
Вони пішли до печей.
Уранці я витримала все, наче була залізна. Уночі ця міцність скінчилася.
Зміну я відпустила раніше.
— Ідіть, сама зачиню.
Залишившись сама в цеху, я сіла на мішок із борошном. Два місяці тому на ньому сиділа Ніна Олексіївна. Тепер переді мною хололо деко: сорок булочок із корицею. Так вони пахнуть лише тут, у пекарні, о третій ночі.
«Помреш сама серед своїх булок».
Першу я з’їла гарячою. Взяла другу, потім третю. Квапилася, майже не жувала, обпікалася. Я вміла їсти так — поки ніхто не дивиться.
Для мене в цьому було знайоме життя повної жінки: їжа потай у машині, над раковиною, біля холодильника без світла. Не тому, що голодна. Усередині діра, хочеться її заткнути, а нічого, крім їжі, під рукою немає.
На шостій булочці я розридалася. Далі жувала, і до кориці домішувалася сіль сліз. Він має рацію. Ось я, п’ятдесятирічна, сама, о третій ночі сиджу на мішку й їм булки. Таки свиня.
— Таню.
У дверях стояла тітка Галя. Пальто поверх халата — вона так нікуди й не пішла.
Я витерла рота й не змогла глянути їй в обличчя. Сором не давав підвести очі. Вона підійшла, сіла поруч, мішок під нами просів. Узяла булочку й відкусила.
— З корицею перестаралися. Завтра Маринці скажу.
Ми їли вдвох.
— Скажи-но мені, коли ти востаннє їла відкрито, не ховалася? — запитала вона.
Згадати я не могла.
— Десять років їси, наче крадеш, а крадеш же в себе, — продовжила тітка Галя. — Це він привчив тебе до своїх заборон: «Не їж при людях, Таню! Не ганьбися, Таню!» От ти й сховала їжу, обличчя, навіть прізвище. Усе йому віддала, аби тільки на тебе не дивилися.
Тітка Галя дожувала, обтрусила долоні й продовжила:
— Він тебе свинею обізвав. Я в селі виросла, знаю, що це таке. Свиня, Таню, не та, що товста. Вона їсть із корита й підкопується під того, хто їй насипав. Він п’ятнадцять років із твоїх рук їв і під тебе підкопувався. Подумай тепер, кого у вас свинею називати треба.
Я засміялася, хоча сльози ще текли, а в роті була булка.
— А ти… — тітка Галя оглянула мене всю, як оглядають тісто, перевіряючи, чи підійшло воно. — Ти, Таню, гарна баба. Велика, так. Тільки хіба бувають худі короваї? Добрий хліб легким не буває.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.