Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Замки піддавалися не відразу. Підвалом розносилися різкі металеві клацання, а я думав про Оксану, зниклі гроші та її прохання незадовго до поїздки.

Вона наполягла, щоб кілька днів я пожив у службовій квартирі біля офісу. Сказала, ніби вдома виявили небезпечне протікання: майстрам доведеться розкривати труби, залишатися тут не можна. Повернувшись, я майже не побачив слідів ремонту. Оксана пояснила, що все виявилося набагато простішим, проблема була незначною. Тоді я повірив. Причин сумніватися в мене не було.

На бетон упав останній замок.

Зайцев звелів мені відступити. Двоє працівників потягнули двері до себе; нижній край чіплявся за бетон, і відчинялися вони важко.

У маленькій кімнаті не було вікон. Щільний звукоізоляційний матеріал закривав стіни, посередині стояв дерев’яний стілець. На ньому сидів чоловік, зв’язаний, з опущеною головою.

Я не відразу впізнав його. Брудний одяг, сліди побоїв; пластикові хомути стягували руки й ноги. Дихання було ледь помітним. На світло він майже не відреагував.

Сходами вже спускалися медики. Вони розрізали кріплення, перевірили дихання й почали допомагати. Коли чоловіка обережно підняли, його очі на кілька секунд розплющилися.

Дмитро.

Я ступив до нього, але рука Зайцева лягла мені на плече й утримала. Дмитро дивився на мене без подиву. У його погляді були тільки страх і відчайдушне бажання щось сказати.

— Ви знайомі? — запитав Зайцев.

— Я найняв його. З моїх рахунків зникали гроші, він мав з’ясувати, куди вони йдуть.

— Коли ви зустрічалися востаннє?

— Близько двох тижнів тому. Потім він займався розслідуванням. Кілька днів тому перестав відповідати.

Слідчий записав мої слова. Я знову подивився на двері, на зовнішні замки, на обшиті стіни. Таку кімнату не можна було облаштувати випадково. Хтось витратив на неї гроші й час — у моєму будинку.

Оксана тим часом фотографувалася біля басейну в Лазур’ї й розповідала знайомим, як відновлює сили. Тут, під нашим будинком, повільно помирала людина. Тепер її поїздка вже не здавалася мені звичайним відпочинком.

Дмитра винесли нагору на ношах. Зайцев викликав криміналістів і заборонив будь-кому заходити до підвалу. Мене просили залишитися й дати пояснення, але я наполіг на поїздці до лікарні. Слідчий погодився: після того як лікарі оглянуть Дмитра, розмова продовжиться.

Із приймального відділення його відразу повезли до палати інтенсивного спостереження. Я залишився в коридорі перед зачиненими дверима. Дивився на них, а бачив кімнату, якої роками не помічав у себе вдома.

Через деякий час підійшов лікар. За його словами, Дмитро був дуже виснажений і зневоднений. Стан вдалося стабілізувати, безпосередня серйозна небезпека минула, проте розмовляти з ним було ще рано.

Зайцев залишався поруч. Розпитував про працівників, ключі, охорону, облаштування будинку.

— Хто може постійно сюди приходити?

— Я, Оксана, наші діти. Помічниця по господарству буває іноді, але до підвалу вона не ходить.

— Відеоспостереження встановлено?

— На першому поверсі й зовні. Оксана не хотіла камер в особистих приміщеннях, наполягла на цьому. Записи зберігаються.

Я відкрив застосунок охорони. Потрібних днів в архіві не виявилося. Замість записів — позначка про очищення з адміністративного облікового запису.

— Кому відомий пароль? — запитав слідчий.

— Оксані. Можливо, ще Максиму, моєму синові: він допомагав усе налаштовувати.

Зайцев промовчав. Тільки дивитися на мене став іще уважніше.

Коли медсестри дозволили ненадовго зайти, Дмитро лежав під крапельницею. Бліде обличчя, нерівне дихання. Я сів біля ліжка й тихо назвав його на ім’я. Він розплющив очі, спробував підняти руку. Я нахилився.

— Не треба говорити. Лікар поки що заборонив.

Він насилу показав на прозорий пакет на столику. Серед особистих речей я побачив ремінь, годинник, телефон із розбитим екраном і брудні черевики.

— Що ти хочеш показати?

Дмитро кілька разів указав на один черевик.

— Усередині, — прошепотів він.

Я дістав устілку. Ближче до носка під нею лежав невеликий чорний накопичувач. Корпус тріснув, зате металевий роз’єм на вигляд не постраждав. Я підняв знахідку, щоб Дмитро міг її побачити. Він ледь помітно кивнув.

— Тут те, що ти виявив?

Ще один слабкий кивок. Його очі заплющилися.

Я хотів покликати Зайцева, але Дмитро раптом утримав мене за зап’ясток. Сил майже не залишилося, а руки він не відпускав.

— Не сама…

— Хто?