Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

— Ірино! — Олена розчинила двері ширше, одразу відступаючи до коридору. — Що сталося? Заходь швидше. На тобі обличчя немає, біла як полотно.

Я мовчки переступила поріг, кинула спортивну сумку на пуф біля входу й пройшла просто до маленької тісної кухні. Сіла на дерев’яний табурет. Олена не стала метушитися з розпитуваннями. Вона клацнула кнопкою чайника, дістала з шафки дві великі керамічні чашки, поставила їх на стіл, накритий картатою клейонкою, сіла навпроти мене.

— Розповідай.

І я заговорила. Слова падали важко, наче камені на дно пересохлого колодязя. Я розповіла все: про ранній дзвінок мами, про радісну поїздку по подарунки, про дивну зустріч із циганкою, про те, як ховалася за цегляною стіною й слухала, як мій чоловік і моя сестра планують мою смерть, не фізичну, а моральну. Розповіла про планшет і про ті жахливі повідомлення, які читала пів години тому. Я говорила рівним, майже безживним голосом, наче зачитувала сухий звіт на робочій нараді.

Олена слухала не перебиваючи. Її очі з кожною хвилиною ставали дедалі ширшими, а губи щільно стискалися в тонку лінію. Коли я нарешті замовкла, на кухні запанувала тиша, яку порушував лише чайник, що закипав. Олена важко зітхнула, встала, налила окріп у чашки із заваркою, потім мовчки присунула до мене цукорницю й поклала в мій чай три повні ложки цукру. Я ніколи не пила солодкого чаю, завжди віддавала перевагу чистому смаку, але зараз не стала сперечатися.

— Пий, — безапеляційно скомандувала подруга, присуваючи чашку до мене. — Тобі зараз потрібна глюкоза.

Я слухняно обхопила гарячу кераміку обома долонями, намагаючись зігріти закляклі пальці. Зробила обережний ковток. Гаряча, нудотно-солодка рідина обпекла горло, але тепла всередині не додалося.

— Ірино, — Олена накрила мою руку своєю. Її долоня була гарячою й надійною. — Я ніколи не лізла у вашу сім’ю, але завжди відчувала, що з цим Віктором щось нечисто.

— Знаю, — глухо відповіла я.

— Пам’ятаєш, на вашому весіллі я тобі шепнула осторонь? Він дивився на тебе не як на кохану жінку. Він дивився на тебе так, наче прикидав вартість твоєї квартири. Я тоді випила шампанського, ляпнула не подумавши, а ти відмахнулася.

Я пам’ятала цей момент. Олена тоді справді сказала мені про це, поки Віктор танцював із кимось із родичок. Я тоді образилася на неї, сказала, що вона просто прискіпується.

— Ти мусиш із ним розлучитися, — твердо промовила Олена, карбуючи кожне слово. — Негайно. Жодних розмов, жодних з’ясувань стосунків. Речі за двері, замки змінити, а цю змію, сестричку твою, і близько до порога не підпускати.

— Я так і зроблю. — Я зробила ще один ковток чаю. — Господи, як вона могла? Ми ж росли разом. Я ж їй свої іграшки віддавала, останні цукерки.

Раптом кімната попливла перед очима. Солодкий смак чаю в роті різко перетворився на щось огидне. До горла з неймовірною силою підкотився спазм. Шлунок скрутило так сильно, що я інстинктивно зігнулася навпіл.

— Ірино, ти чого? — Олена злякано схопилася зі стільця. — Тобі зле?

— Мене нудить, — ледве вичавила я, прикриваючи рот долонею й важко дихаючи носом.

Голова закрутилася. Перед очима замерехтіли чорні цятки. Олена швидко налила склянку прохолодної води з фільтра, подала мені.

— Випий води, це від стресу. Нервовий зрив.

Я зробила маленький ковток, але нудота не відступала. Вона накочувалася густими важкими хвилями. Олена пильно, не кліпаючи, подивилася на моє зблідле обличчя. У її очах раптом майнула здогадка, якої вона сама, як виявилося, злякалася. Вона повільно опустилася на табурет навпроти.

— Ірино, послухай мене дуже уважно. — Голос подруги став тихим і напруженим. — А коли в тебе востаннє були місячні?

Я завмерла, тримаючи в руках склянку з водою. Спробувала зосередитися, перебираючи в пам’яті останні тижні. Стільки звітів на роботі, закриття кварталу, метушня, купівля подарунків для Світлани. Я зовсім втратила лік часу. Пауза затягнулася. Я підвела на Олену перелякані очі.

— Я… я не пам’ятаю. Три тижні тому чи чотири.

— Затримка.

Олена мовчки встала, підійшла до навісної шафки над раковиною, відчинила її й дістала маленьку нерозпаковану картонну коробочку.