Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Останнє повідомлення було надіслане позавчора пізно ввечері.

— Здається, почалося. Перейми йдуть. Завтра народжую.

— Тримайся, моя хороша. Я буду поруч. Іринка не дізнається?

— Ні. Я скажу мамі, щоб дзвонила їй лише вранці, а ти під’їдеш до службового входу, там камер немає. Даси черговій медсестрі 1000? Вона виведе мене на пару хвилин.

Я погасила екран планшета й обережно, наче він міг вибухнути, поклала його назад на скляний столик. У кімнаті було нестерпно тихо. Я сиділа, згорбившись на дивані, обхопивши плечі руками. Сльози не приходили. Усередині все вигоріло дотла, лишивши тільки сірий гіркий попіл.

Чому Світлана так вчинила? Заради квартири, через заздрість. Пам’ять послужливо підкинула спогади. Той день, коли нотаріус зачитував останню волю бабусі Раїси. Ми сиділи в суворому кабінеті: я, Світлана, наші батьки й пара далеких тітоньок. Нотаріус, літній чоловік в окулярах із товстими лінзами, монотонно читав документ.

— Квартира, розташована за адресою: вулиця Липова, будинок 47, заповідається старшій онуці Ірині Юріївні.

У кабінеті повисла дзвінка тиша.

— А мені? — тихо, тремтячим голосом запитала тоді Світлана. Їй було двадцять п’ять.

Нотаріус звірився з паперами.

— Вам, Світлано Юріївно, заповідається скринька із золотими прикрасами та набір родинного столового срібла.

Світлана тоді різко підвелася, відштовхнувши важкий дерев’яний стілець. Її обличчя вкрилося червоними плямами. Вона вискочила з кабінету, з силою грюкнувши дверима, ні з ким не попрощавшись.

Я тоді не надала цьому великого значення. Думала, сестра просто засмутилася, поплаче й заспокоїться. Адже бабуся завжди була ближча до мене. Я приходила до неї щовихідних, мила вікна, ходила на ринок по свіжий сир, просто сиділа поруч і слухала її розповіді. Світлана ж з’являлася у бабусі винятково перед святами, щоб отримати черговий конверт із грошима.

Через місяць після оголошення заповіту Світлана зазирнула до мене. Я саме перевезла свої речі й мила підлогу в передпокої.

— Пощастило тобі, Іринко, — сказала тоді сестра, хазяйським поглядом окидаючи високі стелі та просторі кімнати. — Трикімнатна в найпрестижнішому районі. Мільйонів шість коштує, не менше. Живеш як королева.

— Світлано, я не просила у бабусі квартиру. Вона сама так вирішила, — спробувала виправдатися я, спираючись на швабру.

— Знаю я, як вона вирішила. Ти просто вчасно підметушилася. І вічно ти в нас правильна, вічно хороша, а я так, ні до ладу ні до прикладу.

У її голосі звучала непідробна пекуча образа. Тоді я списала ці слова на юнацький максималізм. Якою ж сліпою я була. Ця заздрість не минула. Вона нікуди не зникла. Вона пустила глибоке, отруйне коріння. Світлана вирішила помститися. Вирішила забрати в мене все, що, на її думку, мало належати їй: мою квартиру, мого чоловіка, моє спокійне життя.

Залишатися в цих стінах було фізично нестерпно. Повітря здавалося отруєним. Я розуміла, що, якщо Віктор повернеться з роботи й застане мене тут у такому стані, я просто зірвуся. Кричатиму, плакатиму, вимагатиму пояснень, які мені зовсім не потрібні. Правда вже була написана на екрані планшета.

Треба було піти, сховатися, перевести дух, зібратися з думками. Я пройшла в коридор, дістала з верхньої полиці шафи невелику спортивну сумку, кинула туди зубну щітку, гребінець, змінну білизну, пару футболок і зарядний пристрій для телефона. Діяла механічно, як робот, що виконує задану програму. Застебнула блискавку, взяла сумку, сунула до кишені ключі.

Уже стоячи на порозі, я озирнулася. На підлозі так само лежав плюшевий ведмедик. Я щільно зачинила вхідні двері, двічі повернула ключ у замку й пішла вниз сходами.

Олена жила лише за кілька кварталів від мене. Ми дружили ще з часів навчання в інституті, п’ятнадцять років пліч-о-пліч. Вона була з тих подруг, які приїдуть серед ночі, якщо тобі зле, і не ставитимуть зайвих запитань, поки ти сама не захочеш говорити. Шлях до її будинку зайняв близько 20 хвилин пішки. Я йшла залитими сонцем вулицями, не звертаючи уваги ні на перехожих, ні на машини. У голові панував абсолютний вакуум.