Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Я скинула куртку й пройшла до спальні. Наше широке ліжко було незастелене. Зім’яті простирадла, дві подушки поруч. На тумбочці — недочитана книжка Віктора, наполовину порожня склянка води. Усе тут дихало нашим спільним життям, яке насправді виявилося дешевою брудною декорацією.

Дихати стало важко, наче з кімнати раптом викачали весь кисень. Треба було піти звідси, змінити обстановку. Я поспішно перейшла до вітальні. Тут усе нагадувало про бабусю Раїсу. Величезний старовинний дубовий буфет, який вона берегла як зіницю ока. За скляними дверцятами мерехтів кришталевий сервіз. На стіні рівномірно цокав важкий годинник із маятником.

Бабуся любила сидіти в кріслі поруч із ним, в’язати теплі шкарпетки й розповідати історії зі своєї молодості.

— Іринко, — лагідно казала вона мені в останні роки, гладячи моє волосся сухою теплою рукою. — Ти в мене добра душа, світла. Бережи себе, не давай себе скривдити.

Якби бабуся Раїса бачила зараз, на що перетворилося моє життя, вона б не повірила власним очам.

Мій погляд зачепився за журнальний столик. Там лежав планшет Віктора, тонкий, у потертій темній обкладинці. Він рідко брав його на роботу, воліючи користуватися ним удома вечорами, щоб переглядати спортивні новини чи фільми. Я ніколи не брала його речей без дозволу. Ми довіряли одне одному. Точніше, я довіряла йому.

Я підійшла до столика, наче під гіпнозом, узяла планшет до рук. Металевий корпус холодив долоні. Я натиснула кнопку розблокування. Екран спалахнув. Пароля не було. Віктор ніколи не ставив захисту на домашній пристрій, вважаючи це зайвим.

Пальці самі знайшли іконку популярного месенджера. Список чатів відкрився миттєво. Ім’я Світи було на самому верху, закріплене значком шпильки, щоб завжди залишатися на видноті. Я опустилася на диван, відчуваючи, як плечима пробігло нервове тремтіння, глибоко вдихнула й відкрила листування.

Я почала гортати повідомлення вгору: місяць тому, два місяці, пів року, рік. Найстаріше повідомлення, яке не було видалене, датувалося кінцем травня минулого року.

— Вітенько, я не можу перестати думати про вчорашній вечір, — писала моя молодша сестра.

— Світланко, це чисте божевілля, але я теж. Коли побачимося знову? — відповідав мій чоловік.

— Іринка в п’ятницю їде до батьків на дачу допомагати з розсадою. Приїжджай.

Далі тексту ставало більше. Я читала, і кожне слово встромлялося в мене гострим лезом. Фотографій було багато. Віктор і Світлана в обіймах. Світлана, яка позує перед дзеркалом у моїй спальні, на нашому з Віктором ліжку. На ній був дорогий шовковий халат глибокого смарагдового кольору, той самий, який я купила собі на минулий день народження, щоб потішити чоловіка.

Тексти ставали дедалі відвертішими, дедалі цинічнішими.

— Не можу дочекатися, коли ми житимемо разом нормально, без переховувань, — скаржилася Світлана в жовтні.

— Скоро, моє сонце. Потерпи трохи. Головне, не спалитися завчасно, — заспокоював її Віктор.

— А як же Іринка? Вона ж тобі законна дружина.

— Розберемося. Ти ж знаєш, вона зручна. Посуд миє, гроші в дім приносить, мозок не виносить, але нудна. Аж зуби зводить. Жодного вогню.

Я заплющила очі. Зручна, нудна. Ось ким я була для нього. Надійним тилом, зручним кріслом, безкоштовною хатньою робітницею та гаманцем. Поки він шукав вогонь в обіймах моєї молодшої сестри.

Я продовжила гортати. В одному з повідомлень Світлана писала:

— Вітю, у мене затримка, зробила два тести. Обидві смужки яскраві.

— Серйозно? Блін, що робитимемо?

— Як це що? Народжуватиму. Це ж наше маля. Я давно хотіла стати мамою.

— Ти впевнена? Ми ж не зможемо приховувати це вічно. Іринка дізнається.

— Не дізнається. Скажу, що познайомилася з якимось хлопцем Артемом, наприклад. Завагітніла через дурість, а він утік. Вона повірить. Вона завжди мені вірить. Вічно вдає із себе матір Терезу.

І нижче — повідомлення, написане, коли Світлана була вже на пристойному терміні.

— Животик уже добре помітний, але Іринка нічого не підозрює. Крутиться довкола мене, фрукти купує, усе йде суворо за планом. Скоро маля народиться, і тоді вона точно не вижене мене на вулицю. Сестра з немовлям, покинута негідником. Це ж стовідсотково тисне на жалість.