Минуло п’ять хвилин, десять. Віктор почав нервово постукувати пальцями по столу. Він дістав телефон і набрав номер Світлани. Гудок. Відбій. Абонент тимчасово недоступний.
— Мамо, вона мене заблокувала. — Голос Віктора затремтів.
— Що значить заблокувала? — Мати нареченого насупилася. — Ану біжи, перевір гардероб.
Віктор зірвався з місця. За хвилину він повернувся блідий, із застиглим поглядом.
— Її куртка зникла. Вона поїхала.
Оксана Петрівна вже хотіла обуритися такою нечуваною зухвалістю, але тут її погляд зачепився за постать, що наближалася до їхнього столика. То був офіціант. У його руці спочивала витончена дерев’яна книжечка з рахунком. Він поклав її просто перед Віктором.
— Бажаєте десерт чи розрахуєтеся? — ґречно поцікавився він.
Віктор тремтячою рукою відкрив книжечку. Цифри на тонкому чеку танцювали перед очима. Лобстер, устриці, чорна ікра, імператорський чай. Разом до сплати — 48 500. Віктор так голосно ковтнув, що звук рознісся над столом. Він поплескав себе по кишенях.
— Мамо, — прохрипів він, — у тебе є гроші?
— Які гроші, Вітю? До пенсії тиждень. — Оксана Петрівна з жахом скосила очі на чек. — Вона що, не залишила картку? Ми ж домовлялися, що вона пригощає.
— Мамо, ми ні про що не домовлялися. Я думав, вона сама розрахується. Насправді в мене на картці…
Віктор гарячково відкрив банківський застосунок. На екрані світилася самотня сумна цифра — 312. Паніка накрила столик щільним куполом.
— Офіціанте! — верескливо крикнула Оксана Петрівна. — Тут помилка. Тобто ми не будемо платити. Платити мала дівчина, яка пішла. Це вона все замовляла.
Офіціант незворушно поглянув на порожні мушлі устриць, обгризені клешні та порожню ікорницю.
— Дівчина оплатила лише медальйони з телятини біля бару. Увесь банкет із морепродуктів особисто замовляли ви, мадам. Платитимете карткою чи готівкою?
— Ви не маєте права! Випустіть нас!
Оксана Петрівна спробувала схопитися, але раптом виявила, що шлях до відступу заблокували два охоронці в чорних костюмах, схожі на шафи, які матеріалізувалися нізвідки. Підійшов менеджер ресторану, високий чоловік із холодною усмішкою та мертвою хваткою акули.
— Проблеми з оплатою? — м’яко запитав він.
— Мій син — майбутній мільйонер, — пішла в атаку мати нареченого, потрясаючи золотими сережками. — Ви знаєте, з ким зв’язалися? Та ми вас засудимо!
— Майбутні мільйони нас не цікавлять. Нас цікавить 48 500 просто зараз, інакше ми викличемо наряд поліції за фактом шахрайства, — менеджер навіть не підвищив голосу. — Стаття 159. Замовлення банкету без можливості оплати. Поїдете до відділку, проведете ніч у мавпятнику.
Віктор втиснувся в крісло. Його доглянуте обличчя стало кольору неякісного кисломолочного сиру.
— Я зараз обдзвоню друзів.
Він судомно почав тикати в телефон. «Братане, позич півсотні на пару днів», — полетіло в месенджери. Відповіді сипалися швидко. «Самі на мілині». «Бро, до зарплати голий». «Вибач, іпотека». Ніхто з тих, кому він роками розповідав про прийдешні стартапи, не поспішав скидатися на з’їденого лобстера.
Менеджер подивився на годинник.
— Час вийшов: поліція або відпрацьовуєте.
— Як це — відпрацьовуємо? — Оксана Петрівна схопилася за серце.
— Дуже просто. На кухні другий день не працює посудомийна машина. У нас банкет на 100 осіб у сусідній залі. Гори жирного посуду, каструль і дек. Плюс чистити рибу від луски на завтра. — Менеджер усміхнувся так, що охоронці зіщулилися. — Здаєте цінні речі в заставу, надягаєте фартухи й уперед, до мийки. До ранку якраз закінчите. Потім принесете гроші, заберете речі.
— Та ви з глузду з’їхали! Мої ручки! Я інтелігентна людина! — заверещала мати нареченого.
Охоронець дістав рацію.
— На пульт: викликайте наряд на Центральну вулицю.
— Стійте! — закричав Віктор. — Ми згодні на кухню, тільки не поліція. Мамо, знімай сережки.
— Моє родинне золото!
— Знімай, кажу тобі, інакше нас посадять.
Наступні вісім годин стали для Віктора та Оксани Петрівни персональною філією пекла. Геній стартапів і любителька духовного наставництва стояли по лікоть у мильній воді, відтираючи пригорілий жир із гігантських ресторанних дек.
Оксана Петрівна ридала, коли їй вручили металевий шкребок і вказали на каструлю з-під рибного бульйону об’ємом 50 л. Віктор, у якого після першої години відвалювалася зніжена спина, мовчки чистив рибу від луски, розмазуючи риб’ячий слиз по напудреному носі.
Десь близько третьої години ночі, коли Віктор відтирав із підлоги соус тартар, до нього нарешті дійшло. Ніхто не приїде на допомогу. Квартири в центрі не буде. Халявного життя коштом сироварні — теж. Дівчина з грошима викинула його зі свого життя саме тієї миті, коли він спробував залізти на її територію в брудних черевиках.
Ранок на сироварні видався сонячним. Світлана приїхала раніше, ніж зазвичай. Вона відчинила ворота, вдихнула запах свіжоскошеного сіна й парного молока. На столі в конторі лежав її ноутбук. Світлана заварила собі міцну каву, відкусила шматок свіжого яблука.
Зайшов батько Степан, несучи в руках новий термометр для пастеризатора.
— Ну що там з орхідеями й арфістами? — прогудів він, приховуючи усмішку. — Коли смокінг купувати?
Світлана почухала за вухом величезного Рудика, який одразу ж заторохтів, мов трактор.
— Скасування, тату, весілля не буде. Наречений виявився з гнильцем у текстурі. Довелося списати в брак.
— Ну й слава богам. — Степан схвально кивнув. — Запускай фасувальний апарат. У нас сьогодні замовлення на 100 кг сулугуні для нового ресторану. До речі, не повіриш, що за місце — «Тиха гавань». Телефонували вранці, благали терміново привезти.
Світлана усміхнулася, згадавши порожні мушлі на столі й порожню пластикову папку зі своїми роздруківками.
— Отже, відвеземо, — спокійно сказала вона й запустила конвеєр.
Роботи було багато, а життя тривало. Без зайвих дармоїдів у ньому дихалося напрочуд легко.
