Увечері розмовляти з Павлом за вечерею було майже нестерпно. Вона дивилася на нього інакше. Тепер на записі була конкретна людина, і це був не чоловік. Його дратівливість, грошова потайливість, поспішність із ділянкою могли стосуватися іншої частини того, що відбувалося. Не виправдовували його, але вимагали зрозуміти, скільки він знав насправді.
— Пашо, поясни мені про дачу, — почала вона. — Чому ти тоді, рік тому, вирішив передати її Богданові?
Він відклав виделку. Деякий час дивився на дружину, ніби вибираючи між звичним роздратуванням і відповіддю.
— Оксана попросила. У нього справи погано йшли, банк хотів забезпечення, щоб переглянути кредит. Я спочатку відмовився. Все-таки батькова ділянка. А вона розплакалася: все втратимо, квартиру заберуть. Я й погодився.
— А потім уже нашу квартиру в заставу треба було віддавати?
Павло важко зітхнув.
— Знову прийшла. Казала, якщо швидко не знайти велику суму, у Богдана будуть серйозні неприємності. Подробиць не пояснювала. Але було зрозуміло, що не лише банк квапить. Я злякався за них.
Він говорив без колишньої різкості. Уперше Надія Андріївна почула в його голосі не впевненість людини, якій не можна заперечувати, а втому.
— Треба було з тобою поговорити, — вів далі він. — Знаю. Я думав, почнеш відмовляти. І, мабуть, правильно зробиш. Тільки Оксана так просила, часу майже не лишалося… Пробач.
Надія Андріївна не відповіла на вибачення. Лишалося запитання, яке тепер було важливіше.
— А довіреність від мого імені звідки взялася?
Павло насупився.
— Яка ще довіреність?
— Та, за якою ти міг розпоряджатися нашою нерухомістю. Я її не підписувала.
Подив на його обличчі змінився тривогою. Він випростався й заговорив твердіше: «Надю, жодних підписів я не підробляв. У банку сказали, що все гаразд. Я цього паперу взагалі не бачив. Оксана документи готувала. Сказала, сама розбереться, щоб я не плутався. У неї досвід, вона постійно з цим працює».
Надія Андріївна згадала закриту теку на столі в доньки. Згадала, як швидко та сховала її в шухляду. Тепер окремі дії пов’язувалися між собою надто виразно: допомога з полісом, документи для батька, гроші, про які мати дізнається випадково. Любов батьків і їхня звична поступливість дозволяли обходитися без пояснень.
— Мені треба розповісти тобі, що сталося в лікарні, — сказала вона. — Не те, що я говорила телефоном. Усе інше.
Павло завмер, дивлячись на неї. Надія Андріївна почала з нічного обстеження: з лікаря, який попросив повторити аналіз, і поліцейських, що прийшли разом із ним. Пояснила, що в її організмі знайшли речовину, якою могло бути спричинене погіршення здоров’я. Тому їй веліли мовчати й не попереджати рідних, поки не з’ясують джерело.
Потім розповіла про згоду на спостереження, про маленьку камеру в годиннику над ними, про зустріч у кафе й запис. Намагалася говорити по порядку, не пришвидшуватися, хоча доходити до останнього було особливо боляче. Про Оксану біля холодильника. Про графин, флакончик і ложку, якою донька розмішала напій.
Павло слухав без жодного запитання. Обличчя поступово блідло. Коли дружина замовкла, він ще якийсь час сидів нерухомо, потім різко підвівся й почав ходити тісною кухнею.
— Ні, Надю. Щось тут не так. Оксана не могла. Наша Оксана…
— Я сама це бачила на екрані.
— Може, рідина інша? Може, вони вирішили, а насправді…
Він не договорював фраз, хапався за будь-яке пояснення. Надії Андріївні було знайоме це відчайдушне бажання знайти помилку. Кілька годин тому вона сама намагалася зробити те саме, але зараз треба було втриматися й не дати йому сховатися за надією.
— Пашо, на записі наша донька. У цьому помилки немає. Вона дістала флакончик із сумки й додала щось у мій компот.
Він повернувся до столу, закрив обличчя долонями.
— Навіщо? Ми ж усе віддавали. Дачу, накопичене для Максима. Кредит на себе взяв. Скільки ще їм треба?
Надія Андріївна переказала версію Мельника. Гроші за страховкою отримав би він, але донька могла розраховувати, що батько знову допоможе. Цього разу кошти знадобилися б для покриття боргів Богдана, зокрема перед Сергієм Ковалем.
— Сергій… — Павло підвів голову. — Той, що з ними на свята приходив? Оксана казала, вони приятелі. Виходить, він їм позичав?
— За відомостями слідства, так. І, можливо, через нього отримали препарат.
Павло довго дивився в одну точку. Надія Андріївна майже не пам’ятала його таким: не сердитим, не відстороненим, а розгубленим до безпорадності. Тут уже не можна було обірвати розмову, увімкнути телевізор і заявити, що вона нічого не розуміє. Звичні способи сховатися від неприємного більше не працювали.
— Що нам робити тепер? — спитав він нарешті.
— Самим нічого не робити. Мельник чекає на експертизу довіреності, збирає інші підтвердження. Якщо зараз з’ясовувати стосунки, Оксана може попередити Богдана й Сергія. Або позбутися того, що допоможе все довести.
— А якщо вона знову прийде? Поки вони там перевіряють папери, знову щось тобі додасть?
Уперше за довгий час у його голосі прозвучав справжній страх за дружину.
— Спостереження триває. Слідчий сказав, у разі повторної спроби втрутяться відразу.
Павло кивнув, хоча було видно, як важко йому прийняти потребу чекати. Надія Андріївна теж не відчувала спокою від цих слів. Але тепер принаймні не лишалася сама зі знанням, яке доводилося ховати за звичними сімейними розмовами…
