Наступного дня Мельник приїхав до будинку. Припаркувався трохи осторонь, і вони поговорили без уваги сусідів. Слідчий передав їй висновок експерта.
— Підпис виконаний іншою людиною. Виявлено ознаки старанного наслідування. Ймовірно, використали зразки, за якими можна було наслідувати ваш підпис.
Надія Андріївна згадала старі документи в Оксани.
— У доньки є папери, де я розписувалася. Коли хворіла кілька років тому, через неї оформляла довіреність для отримання виплат. Сама не могла ходити по установах. Могли ті документи використати?
— Це перевіримо. Зразки цілком могли зберегтися. Є й додаткові відомості щодо Коваля: кілька років тому він уже проходив у справі про незаконний обіг рецептурних препаратів. Тоді отримав умовний строк. Тепер з’ясовуємо його розрахунки з Богданом і можливий тиск.
— Він їм погрожував?
— Є відомості від знайомих вашого зятя, що приблизно пів року тому надходили дзвінки з вимогою терміново повернути борг. Говорили про неприємності для родини. Поки встановлюємо точні обставини. Можливо, страх перед цими погрозами відіграв роль у діях Оксани.
Надія Андріївна спробувала уявити доньку наляканою, такою, що не знає, як вибратися з боргів. Материнський жаль озвався раніше, ніж вона встигла його зупинити. Але слідом у пам’яті знову постав графин. Навіть справжній страх не міг зробити зрозумілим вибір, за якого порятунок власної сім’ї шукають ціною життя матері.
У ній одночасно підіймалися жах і гіркота. Вона не хотіла ані виправдовувати Оксану наперед, ані відмовлятися чути те, що ще належало з’ясувати. Надто багато поки що лишалося припущенням.
— Що далі? — спитала вона втомлено.
— Треба встановити, звідки саме надходив препарат, і перевірити прямий зв’язок доньки з Ковалем. Зараз ми бачимо насамперед зв’язок через Богдана. Продовжуйте спілкуватися звично. Якщо телефонуватимуть чи приїжджатимуть, постарайтеся не показувати обізнаності.
Найважче Мельник вимовив майже буденно. Надія Андріївна розуміла, навіщо це потрібно, але від розуміння не ставало легше. Розмови з поліцією вимагали сил; майбутнє звичайне спілкування з донькою вимагало незрівнянно більше.
За два дні після важкої розмови з Павлом зателефонувала Оксана. Голос був цілком звичайний, і від цього Надія Андріївна особливо гостро відчула, як багато тепер доводиться приховувати.
— Мамо, полегшало тобі? Ми в неділю хотіли приїхати. Максим уже все про бабусю питає.
Вона міцніше стиснула телефон. Треба відповісти відразу, не дати паузі стати помітною.
— Звісно, приїжджайте. Я теж скучила.
Закінчивши розмову, кілька хвилин сиділа без руху. Скоро донька ввійде у знайомі двері, обійме її чи поцілує, почне розповідати про справи. Надії Андріївні доведеться слухати, накривати на стіл, говорити з онуком, ніби вона не бачила Оксану біля графина. Жодному звичному домашньому обов’язку раніше не супроводжувало таке зусилля.
У неділю молоді приїхали втрьох. Оксана привезла магазинну випічку, говорила про заняття Максима, показувала фотографії з недавнього дня народження колеги. Надія Андріївна дивилася на доньку й намагалася помітити бодай щось: хвилювання, жаль, страх від зустрічі. Зовні та була колишньою — говіркою, зайнятою собою, часом лагідною. Нічого, що допомогло б зрозуміти побачене на записі.
Богдан, навпаки, помітно нервував. Надто часто перевіряв телефон, двічі виходив поговорити, посилаючись на робочі питання. Недільний день його, схоже, не звільняв від термінових справ. Раніше Надія Андріївна не звернула б на це уваги: у зятя завжди щось відбувалося. Тепер кожен рух змушував насторожуватися.
Заварюючи чай, вона мимоволі глянула на холодильник. На звичному місці стояв графин із компотом. Тягнутися до нього не стала, налила собі чаю. Оксана сама дістала напій і спитала:
— Мамо, тобі налити? Ти ж зазвичай його п’єш.
— Сьогодні не хочеться.
Донька налила собі компоту й спокійно відпила. Надія Андріївна стежила за кожним її рухом. Звична невимушеність Оксани тепер здавалася особливо болісною. Та розмовляла з матір’ю як завжди, а мати бачила перед собою ще й її руки на записі. Надія Андріївна намагалася зберегти спокійний вираз обличчя, не виказати, наскільки інакше тепер сприймає цей недільний обід.
Після обіду Павло пішов із Максимом надвір пограти в м’яча. Богдан знову вийшов телефонувати. Жінки залишилися вдвох і почали прибирати зі столу. Оксана витирала тарілку, дивлячись на рушник.
— Ти все-таки як почуваєшся? Лікарі щось певне сказали?
Надія Андріївна прислухалася до її інтонації. Раніше зраділа б такому запитанню. Тепер не розуміла, чує турботу чи обережну перевірку.
— Сказали спостерігатися. До кінця причину поки що не з’ясували.
— А з аналізами все нормально? Нічого незвичного там не виявилося?
В останній фразі з’явилося ледь помітне напруження. Надія Андріївна відчула, як пришвидшилося серцебиття, і змусила себе відповідати не кваплячись.
— Багато чого перевіряли. Пояснюють не дуже зрозуміло. Кажуть, у моєму віці організм по-різному може поводитися.
Оксана кивнула, плечі трохи розслабилися. Відразу ж почала розповідати про нову виховательку в Максимовій групі. Тема змінилася легко, ніби запитання про результати було випадковим, але Надія Андріївна вже встигла помітити різницю. Доньку значно більше цікавило, що знайшли лікарі, ніж те, чи боляче матері зараз.
Коли гості поїхали, Павло підійшов до дружини, яка домивала посуд.
— Як ти весь день витримала? Я ледь не спитав її в лоб.
— Ледве трималася, — сказала Надія Андріївна. — Ти Богдана бачив? Він увесь час із телефоном.
— Бачив. І дещо почув. За м’ячем ходив, а він у дворі говорив. Просив дати ще тиждень. Сказав, що вони майже все владнали.
Вона перестала мити тарілку.
— Тиждень… Значить, і далі чекають. Думають, тривога через мою госпіталізацію вляжеться і можна буде повернутися до попереднього плану…
