— Марина, я сама тобі збиралася дзвонити. Удень до під’їзду під’їхав сірий фургон. Троє чоловіків у темному, обличчя закриті. Вони піднялися нагору, а потім вивели твоїх батьків. Руки в них були зв’язані. Я хотіла покликати на допомогу, але один із них так подивився… я злякалася. Пробач мені.
Марина подякувала їй і відключилася.
Картина стала ясною. Викрадення провели вдень, зухвало, професійно. Вони знали адреси, режим, склад родини. Це не випадкові люди. Це помста.
Вона швидко перебрала можливих ворогів. За роки служби їх було досить, але більшість давно не становили загрози. І раптом думка вдарила майже фізично.
Руслан Громов.
У матеріалах справи миготіло ім’я старшого брата — Матвія. Тоді це здавалося другорядним: формально він не проходив за епізодом нападу. Але Марина пам’ятала, як іноді найнебезпечніші фігури лишаються не в центрі протоколу, а на краю.
Через захищений планшет вона підняла закриті дані. Матвій Громов. Велика фігура злочинного світу. Підозри в організації постачання заборонених речовин, відмиванні грошей, силовому тиску, зв’язках із корумпованими посередниками. Офіційних вироків майже немає. Вплив, гроші, охорона, підставні компанії.
Тепер усе сходилося.
Офіційно звертатися було небезпечно. У таких людей могли бути інформатори будь-де — у поліції, адміністрації, серед охорони, у службах зв’язку. Будь-який різкий рух міг призвести до смерті заручників. Марина розуміла це надто добре.
Отже, спочатку доведеться грати за правилами викрадачів.
Потрібна сума була великою, але досяжною. Частина заощаджень у неї була. Решту вона позичила в Артема, Дениса й Лідії, не пояснюючи всіх деталей. Вони не тиснули запитаннями. Артем лише помовчав у слухавку й сказав:
— Гроші будуть. Але потім ти розкажеш.
— Потім, — відповіла Марина.
Вона повернулася першим же рейсом. Усі заняття були скасовані. Для неї більше не існувало ні розкладу, ні втоми, ні власних планів. Тільки родина.
Повідомлення прийшло майже наприкінці відведеного строку. Стара промислова зона на околиці. Покинуте підприємство. Північ. Сама. Без телефону.
Марина запам’ятала адресу й видалила повідомлення.
У призначену ніч вона сіла в машину. Рюкзак із готівкою лежав на пасажирському сидінні. Телефон залишився вдома, як вимагали викрадачі. Під курткою, у кобурі, був службовий пістолет. Вона розуміла: використати його не можна, якщо поруч заручники. Але йти зовсім беззбройною було б самогубством.
Дорога до промислової зони ставала дедалі гіршою. Асфальт тріскався, ліхтарі траплялися рідко, порожні будівлі темніли по обидва боки, мов обвуглені коробки. Попереду виникли іржаві ворота колишнього підприємства, паркан із провалами, вибиті вікна, стіни з облупленими написами.
Марина заглушила двигун, узяла рюкзак і вийшла.
Нічне повітря пахло сирістю, іржею й чимось гнилим. Вітер ворушив бур’ян. Десь скрипів лист металу. Під ногами хрустіло цегляне сміття. Вона йшла повільно, прислухаючись до кожного звуку. Усередині не було паніки. Страх був, але лежав глибоко, там, де йому й належало бути, не заважаючи думати.
Біля головного корпусу раптом спалахнули два прожектори. Світло вдарило просто в обличчя. Марина прикрила очі рукою й зупинилася.
Із темряви вийшли двоє чоловіків у чорному одязі й масках. Рухалися впевнено, без метушні…
