— Пунктуальні, капітане, — сказав високий. — Рюкзак на землю. Три кроки назад.
Марина виконала.
Другий присів, відкрив рюкзак і почав перевіряти гроші. Прилад, ліхтарик, руки в рукавичках, пачка за пачкою. Він шукав мітки, маячки, фарбувальні речовини, усе те, що зазвичай використовують під час передачі викупу. П’ять хвилин тягнулися нескінченно.
Нарешті він підвівся.
— Чисто. Усе на місці.
Високий обернувся до будівлі.
— Вадиме, порядок. Виводь.
Із темряви з’явилися ще троє. Двоє вели літню пару й дівчину. Руки в усіх були зв’язані пластиковими стяжками, одяг зім’ятий, обличчя бліді й змучені. Але вони були живі.
Аліса першою побачила Марину й сіпнулася до неї, але конвоїр грубо втримав її за плече.
— Рано, красуне.
Уперед вийшов високий широкоплечий чоловік. За поставою, ходою й манерою тримати простір Марина відразу зрозуміла: колишній силовик. Це був Вадим.
— Ваша родина тут, капітане, — сказав він. — Як бачите, слово ми тримаємо. Гроші отримали. Зараз їх відпустять. Але спершу я передам вам послання від Матвія Громова.
Він зробив крок ближче.
— Це урок. Ви посадили його брата. Він показав вам, що навіть сильні люди бувають уразливими. Гроші йому не потрібні. Йому потрібно, щоб ви запам’ятали страх. Безпорадність. Розуміння, що ваша сила нічого не варта, якщо під ударом ті, кого ви любите.
Марина мовчала.
Вадим схилив голову.
— Вважайте, що вам пощастило. Цього разу вони живі. Але якщо почнете шукати нас, якщо підете до своїх або в поліцію, якщо хоч десь спливе ця справа — ми повернемося. І тоді ніхто не піде живим.
Марина стояла нерухомо. Обличчя лишалося кам’яним, але всередині піднімалася лють така холодна, що майже не була схожа на почуття. Вона запам’ятовувала все: голос Вадима, темп мовлення, висоту плечей, розташування прожекторів, взуття людей, запах машинного мастила, напрямок, звідки приїхав мікроавтобус, навіть те, як один із викрадачів переносив вагу на ліву ногу, ніби беріг праве коліно.
Один із чоловіків розрізав стяжки. Аліса кинулася до Марини й повисла в неї на шиї.
— Марина… я так боялася…
Марина притиснула сестру до себе. Галина Павлівна плакала, не ховаючи сліз. Семен Андрійович підійшов мовчки й поклав руку доньці на плече. Його пальці тремтіли. Для людини, звиклої бути захисником, це було страшніше за біль.
Прожектори згасли. Грюкнули двері. Двигун заревів, і мікроавтобус помчав розбитою дорогою.
Вони лишилися самі під холодним нічним небом…
