Вона здавалася беззахисною, але за хвилину нападники вже пошкодували про свій вчинок

— Ходімо, — тихо сказала Марина. — Машина біля воріт.

Дорогою мати уривками розповідала, як їх схопили біля дому, заткнули роти, зв’язали, відвезли до підвалу. Алісу забрали майже одночасно й привезли туди ж. Їх тримали в темряві, годували абияк, не били, але постійно погрожували. Три дні вони жили в очікуванні того, що двері відчиняться і все закінчиться погано.

Семен майже не говорив. Марина бачила, як він стискає щелепи. Його мовчання було важчим за сльози.

Вона відвезла їх додому. Аліса заснула в машині, прихилившись до її плеча. Батьки сиділи позаду, тримаючись за руки. Марина вела мовчки й думала про Матвія Громова.

Він вирішив, що налякав її. Вирішив, що змусив заплатити й замовкнути.

Він помилявся.

Глибоко. Смертельно.

Пізніше, коли батьки нарешті лягли, Аліса, вже провалюючись у сон, прошепотіла:

— Ти ж знайдеш їх?

Марина погладила її по волоссю.

— Знайду. Усіх до одного.

Це було не втішання. Це була клятва.

Вранці Марина сиділа в себе вдома за столом, заваленим паперами, роздруківками, картами й фотографіями. Вона не спала. Спочатку оформила відпустку за сімейними обставинами. Офіційно — щоб допомогти батькам і сестрі відновитися після пережитого. Насправді — щоб почати особисту операцію.

Вона розуміла: йти офіційним шляхом зараз не можна. Матвій Громов надто довго лишався на волі не тому, що був невидимкою. У нього були зв’язки, гроші, люди, готові попереджати його про будь-який рух. Один хибний запит, один цікавий співробітник, один дзвінок не туди — і докази зникнуть, а родина Марини знову опиниться в небезпеці.

Вона почала з пам’яті.

Відновила ніч на покинутому підприємстві по секундах. Де стояли прожектори. Скільки кроків від воріт до корпусу. Як звучав голос високого. Як Вадим робив паузи перед важливими словами. Як один із викрадачів тримав одне плече трохи нижче за інше. Як конвоїр Аліси говорив із грубуватою розтяжкою. Як пахло приміщення, звідки їх вивели.

Потім узялася за Матвія.