До тридцяти з невеликим він контролював помітну частину постачання заборонених речовин, а гроші легалізував через фірми, склади, транспортні компанії, ресторани, будівельні контракти й фіктивні послуги. На папері — ділова людина. У реальності — центр мережі, яка жила на чужій залежності, страху й крові.
Просто спіймати Матвія було замало. У нього були дорогі адвокати, запасні рахунки, зв’язки, люди, готові взяти провину на себе. Потрібні були такі докази, які не розсиплються в суді.
Наступною ціллю став Вадим. Марина відфільтрувала людей із таким ім’ям, які мали досвід силової служби, зв’язки з криміналом і схильність до жорстокості. Список виявився довгим. Вона тижнями вивчала фотографії, звільнення, скарги, закриті рапорти, старі адреси. У якийсь момент знайшла потрібну людину: Вадим Левін, колишній співробітник силового загону, звільнений після скандалу з жорстоким побиттям затриманого. Поранення, нагороди, служба в небезпечних районах, потім зрив, звільнення, зникнення з офіційного поля зору.
Зріст, плечі, манера триматися — збігалися. Імовірність була високою.
Технічну частину Марина довірила Лідії. Спершу розповіла не все. Лише те, що справа пов’язана з Матвієм, викраденням і загрозою родині. Лідія дивилася на неї довго, потім мовчки відкрила ноутбук.
— Зрозуміла. Працюємо тихо.
Місяць за місяцем вони збирали фінансову імперію Громова. Рахунки, перекази, підставні фірми, складські договори, телефонні зв’язки, маршрути, повторювані контакти. Лідія діяла обережно: приховувала сліди, маскувала запити, проходила через ланцюги, де навіть досвідчена служба безпеки не помітила б чужої присутності.
Марина займалася спостереженням. Вона вивчила місця, де з’являвся Матвій. Бачила, як він виходить із дорогого будинку в бездоганному костюмі, сідає в броньований автомобіль, їде в супроводі охорони. Охоронців було шестеро. Майже всі — колишні силовики, озброєні, добре оплачувані, уважні. Матвій був параноїком. Він ніколи не лишався сам. Ніколи не входив до приміщення першим. Ніколи не сідав біля вікна спиною до зали.
Марина фотографувала, записувала маршрути, відзначала зустрічі. Вона не наближалася. Не провокувала. Не залишала слідів. Вона вміла чекати.
Тим часом родина намагалася повернутися до життя. Галина Павлівна ходила до психолога й намагалася знову усміхатися. Аліса повернулася до навчання, але перший час здригалася від грюкоту дверей і не могла залишатися сама в темній кімнаті. Семен Андрійович узявся за ремонт старого дачного будинку, ніби фізична праця могла повернути йому втрачене відчуття контролю.
Марина допомагала їм, але сама не поверталася до колишнього життя. Поки Матвій, Вадим та інші були на волі, нормальність лишалася декорацією.
Минала весна. За нею літо. Потім осінь принесла холодні дощі, а зима — ранню темряву. Розслідування стало її особистою війною. Вона прокидалася з думкою про нові зв’язки й засинала над схемами. Іноді Артем дзвонив і питав, як вона. Марина відповідала коротко: «Тримаюся». Він відчував, що вона приховує більше, ніж говорить, але не тиснув.
Наприкінці року в неї була товста папка: фотографії, записи розмов, фінансові документи, схеми зв’язків, адреси складів, номери машин, імена посередників, маршрути постачання, дані про підставних директорів. Вона знала про Матвія Громова більше, ніж багато офіційних слідчих, які роками намагалися до нього підібратися.
Залишалося знайти людину, якій можна довірити удар.
Марина вийшла на полковника Віктора Сєдова, керівника підрозділу з боротьби з організованою злочинністю. Вони перетиналися раніше на спільних операціях. Сєдов був людиною старої школи: жорсткий, обережний, непідкупний. Про нього говорили, що він може бути неприємним, але ніколи — продажним.
Вони зустрілися в маленькому кафе на околиці, де майже не буває випадкових знайомих. Сєдов прийшов сам, у простій куртці. Йому було близько шістдесяти. Коротка сивина, важкий погляд, обличчя людини, яка давно зрозуміла ціну словам.
Марина розповіла все. Напад у парку. Руслан. Викрадення родини. Викуп. Вадим. Матвій. Рік таємної роботи. Потім поклала перед ним папку…
