Сєдов гортав довго. З кожною сторінкою його обличчя ставало похмурішим. Він зупинявся на схемах, повертався до фотографій, звіряв дати, зіставляв імена.
Нарешті закрив папку.
— Капітане Орлова, ви зробили те, чого багато хто не міг зробити роками. Тут не просто арешт. Тут можна знести всю організацію.
— Якщо почати звичайне розслідування, він дізнається, — сказала Марина. — Потрібна одночасна операція. Кілька точок одразу. Матвій, Вадим, ключові люди, склади, архіви, рахунки. За одну ніч. До того, як хтось устигне попередити інших.
Сєдов замислився. Його пальці повільно постукували по столу.
— Масштаб великий. Ризик витоку теж.
— Тому я й прийшла до вас.
Він подивився їй просто в очі.
— Ви розумієте, що після цього назад дороги не буде? Якщо почнемо — мусимо закінчити.
— Я рік тільки цього й чекала.
Сєдов кивнув.
— Добре. Я підніму своїх людей. Але ваша група бере участь. Мені потрібні ті, кому можна довіряти.
Того ж вечора Марина зібрала Артема, Дениса, Лідію й Кирила на конспіративній квартирі. Кімната була маленька, зі щільними шторами й старим столом посередині. На столі лежала папка.
Уперше за рік вона розповіла їм усю правду. Про викрадення. Про викуп. Про те, як не могла ризикувати родиною. Про Матвія, Вадима, таємне розслідування й зустріч із Сєдовим.
Артем слухав мовчки. Денис стояв біля вікна, стиснувши щелепи. Лідія дивилася в стіл. Кирило не рухався зовсім.
Коли Марина закінчила, Артем спитав:
— Чому ти не сказала одразу?
У голосі не було злості. Тільки біль.
— Тому що вони б убили їх, — відповіла Марина. — Я не знала, кому можна довіряти. Не могла перевірити всіх. Не могла ризикувати.
Денис підійшов і поклав їй руку на плече.
— Ми з тобою. Завжди…
