Вона здавалася беззахисною, але за хвилину нападники вже пошкодували про свій вчинок

Голос не відповів.

— У нас троє ваших близьких. Семен Андрійович, Галина Павлівна й Аліса. Усі живі. Поки що. Вони перебувають там, де їх ніхто не знайде. Хочете повернути їх — виконайте умову.

Світ звузився до однієї точки.

Батьки. Аліса.

Її молодша сестра, якій скоро мало виповнитися вісімнадцять. Мати, яка все життя працювала з дітьми. Батько, колишній військовий, уже давно на спочинку. Люди, які не мали до її служби жодного стосунку.

— Якщо ви хоч пальцем їх торкнетеся…

— Ви не в тому становищі, щоб погрожувати, капітане, — урвав голос. — Слухайте уважно. У вас сорок вісім годин. Зберіть велику суму готівкою. Великі купюри. Без міток. Без маячків. Без поліції. Без ваших людей. Адресу отримаєте пізніше. Приїдете сама — родина повернеться. Спробуєте гратися — вони помруть.

Марина стиснула телефон так, що побіліли пальці.

— Дайте мені почути їх.

Пауза. Шурхіт. Потім голос матері, тремтячий і ламкий:

— Марина! Доню!

— Мамо, я тут. Ти ціла? Тато з тобою? Аліса?

— Ми всі тут… нас забрали… зв’язали… Марина, я боюся…

Телефон відібрали.

— Досить. Тепер знаєте, що вони живі. Час пішов.

Зв’язок урвався.

Водій тривожно скосив на неї очі.

— Усе гаразд?

Марина змусила себе кивнути.

— До готелю.

Але всередині вже бушував шторм. Страх за родину, лють, відчай, холодний розрахунок — усе зіткнулося водночас. Вона зателефонувала додому. Ніхто не відповів. Набрала Алісу. Телефон вимкнений. Потім зв’язалася із сусідкою батьків, Ніною Павлівною.