Голос не відповів.
— У нас троє ваших близьких. Семен Андрійович, Галина Павлівна й Аліса. Усі живі. Поки що. Вони перебувають там, де їх ніхто не знайде. Хочете повернути їх — виконайте умову.
Світ звузився до однієї точки.
Батьки. Аліса.
Її молодша сестра, якій скоро мало виповнитися вісімнадцять. Мати, яка все життя працювала з дітьми. Батько, колишній військовий, уже давно на спочинку. Люди, які не мали до її служби жодного стосунку.
— Якщо ви хоч пальцем їх торкнетеся…
— Ви не в тому становищі, щоб погрожувати, капітане, — урвав голос. — Слухайте уважно. У вас сорок вісім годин. Зберіть велику суму готівкою. Великі купюри. Без міток. Без маячків. Без поліції. Без ваших людей. Адресу отримаєте пізніше. Приїдете сама — родина повернеться. Спробуєте гратися — вони помруть.
Марина стиснула телефон так, що побіліли пальці.
— Дайте мені почути їх.
Пауза. Шурхіт. Потім голос матері, тремтячий і ламкий:
— Марина! Доню!
— Мамо, я тут. Ти ціла? Тато з тобою? Аліса?
— Ми всі тут… нас забрали… зв’язали… Марина, я боюся…
Телефон відібрали.
— Досить. Тепер знаєте, що вони живі. Час пішов.
Зв’язок урвався.
Водій тривожно скосив на неї очі.
— Усе гаразд?
Марина змусила себе кивнути.
— До готелю.
Але всередині вже бушував шторм. Страх за родину, лють, відчай, холодний розрахунок — усе зіткнулося водночас. Вона зателефонувала додому. Ніхто не відповів. Набрала Алісу. Телефон вимкнений. Потім зв’язалася із сусідкою батьків, Ніною Павлівною.
Та відповіла перелякано, майже пошепки:
