— Мені здавалося, ти все літо сумуватимеш за бабусею.
— Мені теж.
— А ти змінилася.
— У чому?
— Навіть не знаю. Телефон рідше береш, надворі сидиш подовгу. Буває, усміхаєшся без жодної причини.
— І це погано? — Тамарі стало ніяково.
— Ні. Я поки не звикла. — Іра відвернулася від вікна. — Мамо, хочеш тут жити — живи. Не треба пояснювати все тим, що так краще нам.
Тамара дивилася на неї. Діти все ще потребували її допомоги, але вже вміли бачити в матері окрему людину, зі своїми бажаннями. Ось у чому, виявляється, полягало їхнє дорослішання.
— Дякую.
— Тільки про ваше весілля з Андрієм я хочу дізнатися не після всіх інших.
— Іро!
Донька розсміялася. Тамара стояла біля вікна, і їй теж хотілося сміятися, хоча тривога нікуди не поділася. Про весілля вони з Андрієм не заводили мови, та й про майбутнє майже не говорили. Раніше така невизначеність лякала б її куди дужче.
— А сама ти залишишся? — Донька уважно поглянула на неї.
Тамара не знала, що відповісти доньці. Робота вимагала хоча б два дні на тиждень бувати в офісі; міська квартира стояла порожня. Тут же треба було підготувати будинок до зими, і питання про від’їзд залишалося відкритим. Андрій не пропонував перебратися до нього. Прохань залишитися від нього вона теж не чула, хоча в підготовці будинку він брав участь: допоміг перевірити піч, разом із Кирилом утеплив горище, привіз дрова. Усе це було зроблено, а розмови про те, де вона житиме взимку, між ними не було. Іноді його мовчання давалося Тамарі важче, ніж далися б умовляння: на прохання можна було відповісти, тут же вона мала сама вирішувати, як бути з роботою, квартирою та будинком.
— Мабуть, на зиму я все-таки поїду до міста, — сказала вона одного ранку.
Андрій перестав перекладати дошки.
— Мабуть… — продовжила Тамара. — Працювати треба. Іра буде там. А з будинком узимку важко.
— Я розумію.
— Більше нічого не скажете?
— А яких слів ви чекаєте? — Він поглянув на неї.
— Сама не знаю.
— Тамаро, просити вас залишатися там, де вам незручно, я не стану. Тільки не вважайте це байдужістю.
— А мені іноді хочеться почути від людини хоч щось нерозумне.
— Гаразд, залишайтеся, — усміхнувся Андрій.
Вона завмерла.
— Так легко?
— Так. Не їдьте. Мені без вас буде порожньо. — Він видихнув. — А поїдете — я нікуди не подінуся. Буду поруч, тільки відстань стане більшою.
Від цих простих слів Тамарі захотілося плакати. Жодної трагедії не було, а сльози підступали.
Вона вирішила спробувати: два дні проводити в місті, решту — тут. У навчальні дні Іра залишалася у квартирі, на вихідні приїжджала до села. Кирило пообіцяв навідувати їх раз на місяць.
Зручним таке життя було не назвати: за можливість бувати і там і тут доводилося дорого платити за бензин. Перший місяць показав, що Тамара уявляла собі цей розпорядок легшим, ніж він виявився. У понеділок треба було виїхати ще затемна, дістатися міста й залишитися ночувати у квартирі. Вівторок минав в офісі; назад до села вона поверталася в середу. Такий вигляд мав тепер її тиждень із поїздкою до міста й поверненням додому. Два дні, відведені місту, означали не лише роботу, а й дорогу, і ночівлю далеко від села. Часом Тамарі хотілося все скасувати: обраний нею порядок виявився надто незручним, а витрати на бензин лише додавали труднощів.
То машина зламалася, то серед ночі зателефонувала Іра: піднялася температура. Тамара мчала до доньки мокрою трасою й лаяла себе за те, що сама все так ускладнила.
Докорів від Андрія вона не почула жодного разу. Треба було зустріти з автобуса — він приїжджав. Поки її не було, наглядав за будинком. Водночас він не перетворював свою допомогу на привід розпоряджатися її життям.
Іра тим часом навчилася готувати собі нормальну вечерю, розбиратися в розкладі автобусів і давати раду побутовим дрібницям, не телефонуючи щоразу матері.
— Знаєш, мені навіть добре, що ти тепер не постійно поруч, — сказала вона якось.
— Дякую. Порадувала.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.
Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.