Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Частина 9 з 11

— Мені здавалося, ти все літо сумуватимеш за бабусею.

— Мені теж.

— А ти змінилася.

— У чому?

— Навіть не знаю. Телефон рідше береш, надворі сидиш подовгу. Буває, усміхаєшся без жодної причини.

— І це погано? — Тамарі стало ніяково.

— Ні. Я поки не звикла. — Іра відвернулася від вікна. — Мамо, хочеш тут жити — живи. Не треба пояснювати все тим, що так краще нам.

Тамара дивилася на неї. Діти все ще потребували її допомоги, але вже вміли бачити в матері окрему людину, зі своїми бажаннями. Ось у чому, виявляється, полягало їхнє дорослішання.

— Дякую.

— Тільки про ваше весілля з Андрієм я хочу дізнатися не після всіх інших.

— Іро!

Донька розсміялася. Тамара стояла біля вікна, і їй теж хотілося сміятися, хоча тривога нікуди не поділася. Про весілля вони з Андрієм не заводили мови, та й про майбутнє майже не говорили. Раніше така невизначеність лякала б її куди дужче.

— А сама ти залишишся? — Донька уважно поглянула на неї.

Тамара не знала, що відповісти доньці. Робота вимагала хоча б два дні на тиждень бувати в офісі; міська квартира стояла порожня. Тут же треба було підготувати будинок до зими, і питання про від’їзд залишалося відкритим. Андрій не пропонував перебратися до нього. Прохань залишитися від нього вона теж не чула, хоча в підготовці будинку він брав участь: допоміг перевірити піч, разом із Кирилом утеплив горище, привіз дрова. Усе це було зроблено, а розмови про те, де вона житиме взимку, між ними не було. Іноді його мовчання давалося Тамарі важче, ніж далися б умовляння: на прохання можна було відповісти, тут же вона мала сама вирішувати, як бути з роботою, квартирою та будинком.

— Мабуть, на зиму я все-таки поїду до міста, — сказала вона одного ранку.

Андрій перестав перекладати дошки.

— Мабуть… — продовжила Тамара. — Працювати треба. Іра буде там. А з будинком узимку важко.

— Я розумію.

— Більше нічого не скажете?

— А яких слів ви чекаєте? — Він поглянув на неї.

— Сама не знаю.

— Тамаро, просити вас залишатися там, де вам незручно, я не стану. Тільки не вважайте це байдужістю.

— А мені іноді хочеться почути від людини хоч щось нерозумне.

— Гаразд, залишайтеся, — усміхнувся Андрій.

Вона завмерла.

— Так легко?

— Так. Не їдьте. Мені без вас буде порожньо. — Він видихнув. — А поїдете — я нікуди не подінуся. Буду поруч, тільки відстань стане більшою.

Від цих простих слів Тамарі захотілося плакати. Жодної трагедії не було, а сльози підступали.

Вона вирішила спробувати: два дні проводити в місті, решту — тут. У навчальні дні Іра залишалася у квартирі, на вихідні приїжджала до села. Кирило пообіцяв навідувати їх раз на місяць.

Зручним таке життя було не назвати: за можливість бувати і там і тут доводилося дорого платити за бензин. Перший місяць показав, що Тамара уявляла собі цей розпорядок легшим, ніж він виявився. У понеділок треба було виїхати ще затемна, дістатися міста й залишитися ночувати у квартирі. Вівторок минав в офісі; назад до села вона поверталася в середу. Такий вигляд мав тепер її тиждень із поїздкою до міста й поверненням додому. Два дні, відведені місту, означали не лише роботу, а й дорогу, і ночівлю далеко від села. Часом Тамарі хотілося все скасувати: обраний нею порядок виявився надто незручним, а витрати на бензин лише додавали труднощів.

То машина зламалася, то серед ночі зателефонувала Іра: піднялася температура. Тамара мчала до доньки мокрою трасою й лаяла себе за те, що сама все так ускладнила.

Докорів від Андрія вона не почула жодного разу. Треба було зустріти з автобуса — він приїжджав. Поки її не було, наглядав за будинком. Водночас він не перетворював свою допомогу на привід розпоряджатися її життям.

Іра тим часом навчилася готувати собі нормальну вечерю, розбиратися в розкладі автобусів і давати раду побутовим дрібницям, не телефонуючи щоразу матері.

— Знаєш, мені навіть добре, що ти тепер не постійно поруч, — сказала вона якось.

— Дякую. Порадувала.

— Я інше мала на увазі. Раніше ти за нас усе вирішувала. Тепер у тебе й своє життя з’явилося…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Марта ПетрівнаУкраїна

Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.

ЛюбовьФінляндія

Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики