Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Частина 6 з 11

— Наталія приїхала, його донька, — пояснив згодом Кирило. — І онуку привезла.

Тамара відчула полегшення й одразу розсердилася на себе: з якого дива воно взагалі їй знадобилося?

Наступного дня Наталія прийшла знайомитися.

— Я вже від тата про вас чула.

— Сподіваюся, він не скаржиться?

— От скаржитися він майже не вміє. Одна з найнеприємніших його звичок.

Наталія говорила спокійно й прямо. За чаєм розповіла, як після смерті її матері батько ніби вимкнувся з життя: працював, іншим допомагав, а для себе не хотів нічого.

— Дізналася, що він тут будинок купив, і подумала: усе, тепер зовсім сховається. А він раптом почав розповідати про Ніну Василівну. То сад у неї, то пироги, то знову вона сварилася, що він допізна працює. Я за стільки років уперше почула: йому десь добре.

Слухаючи її, Тамара розуміла, що допомога була взаємною. Мати дала Андрієві не менше, ніж отримала від нього.

— А тепер від нього про вас чую, — додала Наталія.

Тамара завмерла.

— Що ж він каже? Що будинок продаю?

Наталія усміхнулася.

— Не тривожтеся, ваших почуттів він зі мною не розбирає. Йому б зі своїми навчитися.

Увечері, дізнавшись про візит доньки, Андрій заговорив із Тамарою біля хвіртки:

— Сподіваюся, Наталія не наговорила зайвого?

— А зайве — це що?

— Те, за що потім пояснювати доведеться.

— Отже, вам пощастило.

Він усміхнувся. Із саду долинала суперечка дітей: Кирило з Ірою вирішували, кому смажити кукурудзу.

— Добре тут у вас, — сказав Андрій.

— У нас?

— Удома у вас.

Тамара подивилася на вікна, на стару яблуню, на доньку, що сміялася. І слово «вдома» вперше за літо не потребувало подумки уточнювати: «Поки що».

У серпні вранці зателефонувала Юля. Знайшлися серйозні покупці — міська родина. Подружжю потрібна була дача біля річки, з великою ділянкою, щоб потім можна було перебудувати будинок.

— На ціну згодні, — сказала Юля. — Якщо після огляду не передумають, говоритимемо про завдаток.

Ось воно, полегшення, якого Тамара чекала з травня. Тільки разом із ним прийшов незрозумілий тягар.

У суботу приїхало подружжя років сорока — ввічливі, охайні. Поки чоловік обходив будинок із рулеткою, дружина фотографувала сад.

— Яблуні ж уже старі. Мабуть, половину прибирати доведеться.

Тамара кивнула.

— Можливо.

— А замість сараю лазню поставити можна? Знести його?

— Можна.

— Веранду теж добре було б зробити більшою.

Тамара розуміла: розумні плани. Коли будинок стане їхньою власністю, перероблятимуть його на власний розсуд. Але чоловік запитав про межі ділянки, про перенесення паркану ближче до яблуні, і вона несподівано для себе втрутилася:

— Цю яблуню не чіпайте, краще залишити.

— А чому? — здивувався він.

— Гарне дерево.

Пояснення вийшло непереконливим.

Після огляду покупці пообіцяли визначитися до понеділка. Провівши їх до машини, Тамара побачила Андрія біля його сараю. Він не підійшов, нічого не запитав. Це невтручання знову дратувало, і вона сама попрямувала до нього.

— Будинок дивилися покупці.

— Бачив.

— Залишилися задоволені.

— Ну й добре.

— Ви навмисне?

Андрій поклав рубанок.

— А якої відповіді ви чекаєте?

— Сама не знаю. Але ж ви просили осені дочекатися.

— Майже дочекалися.

— Далі що?

Він уважно подивився на неї.

— Далі ваше рішення.

— Зручно влаштувалися.

— У чому?

— У травні зупинили: не продавайте. Усе літо торочили, що мені треба розібратися. А знайшовся покупець — вас це вже не стосується?

Андрій насупився.

— Тамаро, не можна мені за вас вирішувати.

— Навіщо тоді було починати?

— Тому, що ваша мати хотіла, щоб ви тут пожили. І я сам хотів… Щоб через тиждень ви не поїхали.

Останні слова він промовив тихіше. Тамара завмерла.

— Чому?

Він подивився на свої руки.

— Два роки вікна темні. Дивлюся на них і думаю: невже більше ніхто тут не засміється, дверима не грюкне, через інтернет не пересвариться? А ви приїхали — будинок знову живий. — Він помовчав. — Мені добре було це бачити.

— Тільки будинок?

Вона запитала, перш ніж устигла стриматися. Андрій підвів на неї очі.

— Ні.

На цьому він зупинився. Уперше між ними було сказано щось про них самих: іще не про кохання, не про почуття — про те, що йому важлива її присутність…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Марта ПетрівнаУкраїна

Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.

ЛюбовьФінляндія

Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики