Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Частина 7 з 11

Додому Тамара прийшла розгубленою. Увечері Кирило запитав:

— Ну що, продаватимеш?

— Не знаю.

— Перша чесна відповідь за все літо, — хмикнув Кирило.

— Підтримав, дякую, — сказала Тамара.

— Я без жартів. У травні в тебе все було вирішено. Зараз хоч розмірковуєш.

Іра слухала, сидячи на сходах ґанку.

— А продамо — потім усе одно сюди приїжджати можна?

— Це як? Будинок же чужий буде.

Донька знизала плечима.

— Я про це й кажу.

У понеділок подружжя погодилося на ціну й запропонувало завдаток. Тамара попросила дати їй три дні.

Вечеряти того вечора діти влаштувалися надворі: Кирило розпалив невеликий мангал, Іра принесла магазинне морозиво. Андрій зайшов з інструментом, який треба було повернути, і майже випадково залишився за столом. Розмовляли невимушено, аж поки Кирило не звернувся до матері:

— Якщо будинок продамо, у вересні ще встигнемо тут побувати?

Усі притихли.

— Не знаю.

— Мені хотілося тут день народження відсвяткувати, — сказала Іра, дивлячись на матір.

— Ти ж терпіти цього місця не могла.

— Уже передумала.

— Швидко ти.

— Буває й так.

Андрій дивився у вогонь і в розмову не втручався. Коли діти пішли, Тамара запитала:

— Це ви навмисне ні слова не кажете?

— Навмисне.

— Навіщо?

— Скажу, що мені хочеться залишити вас тут, — і ви весь час звірятимете своє рішення зі мною. А звіряти треба із собою.

— Шляхетний вчинок.

— Не такий уже й шляхетний. Якщо через рік почую, що ви заради мене залишилися, мені від цього легше не буде.

Тамара розуміла, що він має рацію, і саме це змушувало сперечатися.

Коли Андрій пішов, вона сама вийшла до старої яблуні. Довго уявляла на веранді інший стіл, інші чашки, під деревом — чужих дітей. Родина могла бути хорошою, але чужою. Тепер Тамара відчувала не ревнощі до будинку, а відповідальність перед власною пам’яттю.

— Ви ж самі просили поквапитися, — здивувалася Юля.

— Тепер не прошу.

Усі три дні Тамара майже не спілкувалася з Андрієм. Злості на нього не було. Вона боялася іншого: побачить його — і доведеться обирати вже не лише долю будинку.

Переходячи з кімнати до кімнати, вона уявляла, що чекає на неї після продажу. Місто, гроші на рахунку, запас для дітей. І це село, куди вже немає навіщо їхати. А якщо не продавати — ремонт, опалення, трава, дах, зимові поїздки, десятки невеликих клопотів. За парканом Андрій. На ньому думки й збивалися.

Увечері третього дня вона прийшла до майстерні. Там пахло олією та деревним пилом; Андрій працював.

— Через вас будинок я залишати не хочу, — почала Тамара.

Він неквапом відклав інструмент.

— І правильно.

— Нічого правильного. Я серйозно кажу.

— Я теж.

— Якщо я залишуся, а ви через рік поїдете, я не хочу вважати, що помилилася.

— Отже, залишати його заради мене не треба.

— А продам і пошкодую?

— Це вже буде не через мене.

Тамара роздратовано видихнула.

— Ви завжди знаєте, як спокійно відповісти?

— Далеко не завжди. Я одного разу вже влаштував собі життя із самих «треба»: працювати, відповідати за все, виконувати плани. Потім не стало дружини, виросла донька. І виявилося, я навіть не знаю, чого мені хочеться. Вам такого не бажаю.

Вона прихилилася до столу.

— А тепер знаєте? Чого хочете?

Андрій подивився їй у вічі.

— Завтра вранці знати, що ви тут, за парканом. — Тамара завмерла, а він продовжив: — І післязавтра.

— Узимку теж?

— Не знаю. Красиво пообіцяти вам двадцять років спільного життя я не хочу. — Він наблизився, не торкнувшись її. — Не хочу, щоб ви поїхали лише тому, що ще навесні так вирішили. Але захочете поїхати — допоможу закрити будинок, речі завантажу.

Ось чого їй багато років бракувало: поруч могла бути людина, якій не потрібна була жертва на доказ почуття.

Наступного дня Тамара відмовила покупцям. Залишати будинок назавжди вона не обіцяла навіть собі.

— До весни з продажу знімаємо, — сказала вона Юлі.

Та здивувалася, але переконувати не стала. Кирило обійняв матір.

— Тоді Новий рік зустрічаємо тут? — запитала Іра.

— Не забігай наперед.

Андрієві вона повідомила ввечері…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Марта ПетрівнаУкраїна

Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.

ЛюбовьФінляндія

Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики