Мар’яна кивнула, залишила гроші за каву й пішла до зупинки. Ярина ще довго дивилася їй услід, аж поки постать подруги не розчинилася серед перехожих. Потім дістала телефон і написала коротко: «Що б не сталося, дзвони. Я поруч». Вона не знала, чи прочитає Мар’яна повідомлення одразу, але їй було важливо надіслати ці слова — як тонку нитку, за яку можна вхопитися в темряві.
В автобусі Мар’яна сіла біля вікна. Місто повільно пливло повз: вітрини, зупинки, знайомі двори, дерева з припалим пилом листям, вечірні вогні, що тільки-но починали загорятися. Усе виглядало звичайно, навіть затишно, і від цього ставало гірше. Світ не помічав, що всередині неї щось ламається. Для нього це був просто теплий вечір перед звичайною суботою. Для неї — останній відтинок дороги перед життям, якого вона боялася.
Автобус проїхав повз лікарню, де Мар’яна працювала медсестрою в реанімаційному відділенні. Вона мала їхати далі, але, побачивши знайоме ґанок, несподівано вийшла. Ноги самі понесли її до входу, ніби тіло пам’ятало місце, де їй легше дихалося.
У лікарняних коридорах закінчувалася денна зміна. Лікарі передавали чергування, медсестри квапливо перевіряли записи, родичі пацієнтів чекали біля стенда, прислухаючись до кожного кроку. Тут пахло ліками, антисептиком і втомою, але саме тут Мар’яна почувалася справжньою. У цих білих стінах її цінували не за слухняність, не за вдячність, не за те, кому вона має належати. Тут від неї вимагали знань, уважності й рук, що вміють не тремтіти в потрібну мить.
— Мар’яно? — здивовано гукнула її Софія, колега з відділення. — Ти чого тут? У тебе ж вихідний.
— Повз проходила, — Мар’яна спробувала всміхнутися. — Вирішила зазирнути. Як наші?
— Більш-менш. Ніч, щоправда, обіцяє бути неспокійною. А ще в нас новий лікар з’явився, — Софія знизила голос, хоча навколо й так ніхто не слухав. — Остап Руденко. Перевівся з військового госпіталю. Кажуть, руки в нього золоті, операції такі робить, що старші колеги тільки переглядаються. Але мовчазний страшенно. Чи то втомився, чи просто до людей звикає.
Мар’яна слухала неуважно. Їй було важко думати про нового лікаря. За тиждень вона мала стати дружиною Богдана, і Віра Семенівна вже не раз натякала, що робота в лікарні для заміжньої жінки «їхнього кола» — заняття надто галасливе й невідповідне. «Богдан тебе забезпечить, навіщо тобі ці нічні зміни?» — казала вона. І Мар’яна розуміла: якщо погодиться на це весілля, лікарня теж опиниться серед того, що доведеться віддати.
— Ти мене взагалі слухаєш? — Софія легенько торкнула її за рукав. — Я про весілля питаю. Хвилюєшся?
— Дуже, — чесно відповіла Мар’яна.
— Це нормально. Усі хвилюються. Головне ж, що людина кохана. Богдан тебе обожнює.
— Так, — сказала Мар’яна. — Обожнює.
Вона знову збрехала, хоча ніхто її не змушував.
Софія ще щось говорила про підготовку, про гостей, про те, що нареченим завжди здається, ніби все йде не так. Мар’яна дивилася у вікно коридору. За склом захід фарбував небо в тривожні червонуваті відтінки, і цей колір здавався їй попередженням.
— Мені час, — сказала вона. — На мене чекають.
— Біжи. І не накручуй себе. Усе складеться.
Мар’яна попрощалася й попрямувала до виходу. Проходячи повз ординаторську, вона помітила чоловіка, якого раніше не бачила. Він сидів за столом, схилившись над папкою з історіями хвороби. Темне волосся біля скронь трохи сріблилося, обличчя здавалося втомленим, але спокійним. Він підвів голову, і їхні погляди на мить зустрілися. Сірі очі дивилися без тиску, без оцінки, без звичного очікування, що вона зараз має усміхнутися, погодитися, виправдатися.
— Перепрошую, — сказав він, підводячись. Голос був негучний, із легкою хрипотою. — Ви не підкажете, де знайти завідувача відділення?
— Тарас Павлович уже пішов. Ви, мабуть, новий лікар? Остап?
— Остап Руденко, — він кивнув і простягнув руку. — А ви тут працюєте?
— Мар’яна Левченко. Медсестра реанімації. Сьогодні вихідний, просто зазирнула.
Його рукостискання було міцним, теплим, але без грубої сили. Таким, яким має бути рукостискання лікаря: упевненим і дбайливим водночас. І чомусь цей короткий жест змусив її відчути, що світ іще не зовсім чужий…
