Офіціантка принесла каву. Мар’яна обхопила чашку долонями, хоча день був теплий. Їй хотілося зігрітися не тілом, а десь глибше, у тому місці, де вже багато років жило відчуття обов’язку, сорому й постійної провини.
— І тепер ти платиш їм Богданом? — запитала Ярина.
— Ні, — Мар’яна похитала головою. — Не Богданом. Собою. Я віддаю їм себе цілком: своє завтра, своє право вибирати, своє щастя, якого, може, ще навіть не знаю. Бо якщо скажу «ні», одразу стану невдячною сиротою, яка забула добро. А я все життя боялася саме цього.
Ярина хотіла сказати: «Тікай». Слово вже стояло на язиці, гостре й просте. Але вона побачила, що Мар’яна й сама його знає. Просто не наважується вимовити вголос.
— Може, поговорити з ними? — запропонувала вона після паузи. — Не скасовувати все різко, а пояснити, що тобі потрібен час. Що ти не впевнена.
Мар’яна всміхнулася без веселощів.
— Час? Весілля за тиждень. Гостей запросили, зал оплачений, сукню вибрано. Віра Семенівна щодня каже, яка щаслива, що нарешті матиме невістку, як ми всі житимемо великою родиною. Степан Миронович дивиться на мене так, ніби вже поставив підпис під важливою угодою. А Богдан… Богдан просто усміхається й чекає, що я буду слухняною.
— Але твоя думка?
— Хто її питає? — Мар’яна підвела очі. — Я ж не зовсім донька. У мене є обов’язки, але прав наче й немає.
У цю мить у сумці задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Богдана. Мар’яна дивилася на нього надто довго, ніби вирішувала, підняти слухавку чи дати цьому звуку зникнути разом з усім колишнім життям.
— Так, — нарешті відповіла вона, і голос одразу став м’якшим, покірнішим.
— Ну як примірка? — долинуло з телефона бадьоре. — Упевнений, ти там усіх вразила. Усе готово?
— Так. Усе добре.
Ярина здригнулася від цієї звичної брехні. Мар’яна вимовила її надто рівно, ніби робила це щодня.
— Чудово. Мама просила, щоб ти сьогодні до нас заїхала. Треба обговорити останні весільні дрібниці. Зможеш бути о сьомій?
Мар’яна глянула на годинник. Було вже близько пів на шосту.
— Приїду.
— Ти в мене найкраща. Люблю.
— І я, — відповіла вона автоматично й вимкнула виклик.
Ярина мовчки дивилася на подругу.
— Іди, — сказала вона нарешті. — Але запам’ятай: життя можна змінити не лише заздалегідь. Навіть за день до весілля. Навіть в останню мить, коли всі вже вирішили за тебе…
