Ярина повернулася до неї. За багато років дружби вона чула від Мар’яни чимало: мрійливі розповіді про велике кохання, смішні міркування про долю, захоплення старими романтичними історіями. Але щоб весільну сукню назвали зручною, як робочий халат чи зимові чоботи, — такого ще не було.
Вийшовши із салону, вони якийсь час ішли мовчки пішохідною вулицею. У вітринах відбивалися дівчата з пакетами, літні пари, діти з морозивом, чиїсь щасливі обличчя. Ярина кілька разів хотіла заговорити, але стримувалася. Нарешті не витримала.
— З тобою щось відбувається, — сказала вона тихо. — Тільки не кажи, що все нормально. За тиждень до весілля ти мала б сяяти. А ти виглядаєш так, ніби тебе ведуть не під вінець, а на суд.
Мар’яна зупинилася біля невеликого кафе. На літньому майданчику пахло бузком і міцною кавою. За сусідніми столиками хтось сміявся, хтось сперечався через дрібниці, хтось тримав долоню коханої людини так природно, ніби інакше й бути не могло. Мар’яна довго дивилася на ці руки, на обличчя перехожих, на старого, який поправляв хустку на плечах своєї дружини. Потім повільно сіла.
— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві гралися у весілля? — раптом запитала вона.
— Авжеж. Я завжди була нареченою, а ти нареченим, бо була найвища у дворі, — усміхнулася Ярина, але усмішка вийшла тривожною.
— А ще я казала, що коли виросту, мене покохають так, що заради моєї усмішки будуть готові звернути гори.
— Казала, — Ярина сіла навпроти. — І я тоді тобі вірила.
Мар’яна провела пальцем по краю порожньої чашки, залишеної попередніми відвідувачами, і тихо промовила:
— От саме. Я мріяла про кохання. А не про того, хто просто опинився поруч і кому всі навколо давно віддали моє життя…
Ярина перестала усміхатися. Вони знали одна одну з дитячого садка, з тих часів, коли ділили одну лавку в роздягальні, яблука на прогулянці й найважливіші таємниці. Тому Ярина вміла чути не лише слова Мар’яни, а й те, що залишалося між ними.
— Ти ж любиш Богдана? — запитала вона обережно. — Ви стільки років разом. Я думала…
— Я теж думала, — перебила Мар’яна. — Довго думала. Вмовляла себе. Ми виросли майже в одному домі. Його батьки взяли мене до себе, коли не стало мами й тата. Богдан завжди був поруч: у школі заступався, з уроками допомагав, зустрічав увечері. Мені здавалося, якщо людина поруч із дитинства, якщо всі навколо вважають, що ми створені одне для одного, якщо я завдячую його родині всім, значить, це і є кохання.
На останніх словах голос затремтів. Ярина опустила погляд на її руки. Мар’яна кришила серветку на дрібні білі клаптики, не помічаючи цього. У неї завжди були акуратні рухи медсестри — точні, спокійні, дбайливі. Тепер пальці виказували її краще за будь-які зізнання.
— Завдячую? — перепитала Ярина. — Мар’яно, вдячність — це не кохання. І не вирок.
— Головою я це розумію, — вона кивнула. — А всередині все інакше. Там ніби камінь лежить. Степан Миронович і Віра Семенівна дали мені дах, їжу, одяг, освіту. Вони повторювали: «ти нам як рідна», «ми для тебе нічого не шкодуємо», «ми тебе підняли». І за кожним таким словом я відчувала невидимий рахунок. Не вголос, ні. Але він завжди був. Ніби одного дня мені мали сказати: тепер розплачуйся…
