— Тоді, може, ви врятуєте мене від цілковитої ганьби, — сказав Остап з ледь помітною усмішкою. — Я поки що погано розумію, де тут що. Нові правила, нові люди, нові двері, які відчиняються не туди.
Мар’яна несподівано для себе теж усміхнулася. Вона пояснила, де міститься кабінет завідувача, як влаштовані чергування, де лежать журнали, до кого краще звертатися з термінових питань, а кого не варто турбувати без крайньої потреби. Остап слухав уважно. Не перебивав, не квапив, не позиркав на годинник. Іноді уточнював деталі, і в цих запитаннях відчувалося не бажання здатися важливим, а спокійна професійна зібраність.
— Дякую, — сказав він, коли вона закінчила. — Ви дуже допомогли. Зізнаюся, я хвилююся. Нове місце — це завжди трохи як перший день у школі.
— Це швидко минає. Колектив у нас хороший. Якщо переживете першу добу, далі буде легше.
— Постараюся пережити, — він глянув на неї трохи уважніше. — А ви давно тут?
— П’ять років. Прийшла майже одразу після училища.
— І вам подобається?
Мар’яна замовкла. Запитання виявилося простим, але від того й несподіваним. Зазвичай люди питали про графік, втому, зарплату, про те, чи не страшно працювати поруч зі смертю. Остап запитав про те, що було найважливішим.
— Так, — сказала вона нарешті. — Подобається. Тут відчуваєш, що від тебе справді щось залежить.
— Це багато важить, — тихо відповів він. — Робити те, що вважаєш потрібним…
