Десь у коридорі задзвонив телефон. Чергова медсестра швидко зняла слухавку, і звичний лікарняний шум знову заповнив паузу. Мар’яна глянула на годинник і здригнулася.
— Я запізнююся. Удачі вам на новому місці.
— Дякую. І вам удачі. У тому, що на вас чекає.
Вона вже дійшла до дверей, але озирнулася. Остап стояв біля ординаторської й дивився не з цікавістю, не нав’язливо, а так, ніби помітив її тривогу і не став робити вигляд, що її немає. Від цього погляду Мар’яні стало ніяково й спокійно водночас.
На вулиці вже стемніло. Ліхтарі кидали на асфальт жовті кола, в яких миготіли перехожі. Мар’яна йшла до зупинки й усе ще думала про коротку розмову. Як давно з нею ніхто не говорив просто так — без підтексту, без повчальних натяків, без невидимої розписки в тому, що вона комусь винна.
Телефон знову задзвонив. Богдан.
— Ти де? — у його голосі вже чулося роздратування. — Ми чекаємо на тебе майже пів години.
— Вибач. Затрималася. Уже їду.
— Давай швидше. У нас тут важливе.
Він вимкнувся першим. Мар’яна сіла в автобус, що підійшов, і притулилася чолом до скла. У сумці лежав конверт із документами, які вона збиралася показати родині Коваленків: попередні папери про переведення до лікарні в іншому місті, заява на звільнення, контакти агентства, де їй обіцяли допомогти з житлом. Ще вранці їй здавалося, що це розумний компроміс. Вона хотіла запропонувати Богданові почати сімейне життя окремо: в новому місці, без постійної присутності його батьків, без звичних вказівок і родинних порад. Можливо, там вони зуміли б стати справжнім подружжям, а не продовженням чужого плану.
Але після розмови з Яриною ця думка розсипалася. Річ була не в домі, не у відстані й не у Вірі Семенівні, яка надто голосно мріяла про майбутніх онуків. Річ була в тому, що Мар’яна не кохала Богдана. І інше місто не могло перетворити обов’язок на кохання.
Будинок Коваленків стояв у тихому, доглянутому районі за високим парканом. Червона цегла, рівний газон, підстрижені кущі, освітлені вікна — все говорило про достаток і впевненість. Мар’яні цей дім із дитинства здавався правильним, солідним, майже безпечним. Але по-справжньому своїм він так і не став. У ньому було місце для неї, але не було простору, де вона могла б бути собою.
Вона зупинилася біля хвіртки. У вітальні горіло світло, за шторами рухалися силуети. Напевно, всі вже зібралися й чекають на неї, щоб обговорювати меню, гостей, розсадку, чергові деталі свята, яке мало стати найщасливішим днем її життя. Натомість Мар’яна почувалася так, ніби йде на винесення вироку.
Ключі лежали в кишені. Їй давно дали їх, підкреслюючи: «ти майже рідна». Але в останню мить вона не відчинила двері. Підійшовши до вікна вітальні, Мар’яна хотіла лише зрозуміти, в якому настрої господарі, вибрати хвилину для розмови про переїзд. Кватирка була прочинена, і голоси долинали так виразно, ніби люди всередині говорили спеціально для неї.
Першим вона почула Степана Мироновича. Його голос був жорсткий, діловий, такий, яким він зазвичай укладав угоди й віддавав розпорядження, що не терплять заперечень.
— Богдане, ти взагалі розумієш, наскільки все серйозно? Якщо до кінця місяця не знайдемо велику суму, фірму заберуть за борги. Усе, що я будував стільки років, піде чужим людям…
Мар’яна завмерла біля стіни. Холод цегли пройшов крізь тонку тканину куртки, але тремтіння виникло не від вітру. Про які борги він говорив? Наскільки вона знала, компанія Степана Мироновича трималася міцно: він часто вихвалявся новими замовленнями, говорив про розширення, упевнено міркував про майбутнє.
— Може, взяти ще одну позику? — невпевнено промовив Богдан. — Або продати щось?
— Де ти був, коли я пояснював? — втомлено й зло всміхнувся батько. — Нам уже відмовили. Усе, що можна було закласти, закладено. Машини, будинок, навіть прикраси твоєї матері давно не вдома.
Віра Семенівна заговорила несподівано спокійно, майже буденно:
— А квартира Мар’яни? Скільки за неї можна отримати?
Мар’яна не відразу зрозуміла зміст фрази. Секунду їй здавалося, що йдеться про щось інше, про чужу квартиру, про чиюсь випадкову власність. Потім до неї дійшло: говорять про ту саму квартиру, що лишилася від батьків. Про єдине місце, де ще зберігалося її дитинство, мамині книжки, стара шафа, запах пилу й сухих трав у бабусиній комоді…
