У вітальні повисла пауза. Потім Степан Миронович відповів повільно, ніби вже не раз усе підраховував:
— Якщо продавати без поспіху, сума буде пристойна. Центр, гарне планування. Плюс меблі від бабусі — там є речі, які поціновувачі заберуть окремо. Вистачить і борги закрити, і справу втримати.
— Ось і рішення, — з полегшенням сказала Віра Семенівна. — Не розумію, чому ми взагалі мучимося. Родина має допомагати родині.
Мар’яна чекала голосу Богдана. Зараз він обуриться. Скаже, що квартира належить їй. Що не можна вирішувати таке за людину. Що це пам’ять про її батьків. Вона майже фізично чекала цих слів, чіплялася за них наперед, як за останню дошку над прірвою.
— Вона не погодиться, — нарешті промовив Богдан.
Не «так не можна». Не «це її». Не «облиште Мар’яну в спокої». Він сказав це як людина, яка помітила перешкоду на дорозі.
— Квартира — все, що в неї лишилося від родини. Вона там виросла. Для неї це важливо.
— Згода — справа наживна, — відрізав Степан Миронович. — Після весілля ти будеш чоловіком. Сімейні рішення прийматимеш ти. А якщо почне впиратися, нагадаєш, хто її ростив, годував і вдягав усі ці роки.
— Правильно, — підтримала Віра Семенівна. — Ми вклали в неї життя. Дали освіту, пристойний дім, виховання. Тепер настав час їй віддячити нам. Це справедливо.
— Справедливо, — повторив Богдан, але в його голосі Мар’яна почула не впевненість, а обережний сумнів. — Тільки якщо вона впиратиметься? Ти ж знаєш, вона може мовчати й стояти на своєму.
Степан Миронович коротко розсміявся. Сміх ударив по Мар’яні неприємніше за слова.
— Тоді перестанеш бути м’яким. У домі має бути господар. Куди вона дінеться? Робота в неї скромна, рідні немає, подруг — раз-два. Пригрозиш розлученням — одразу злякається.
— А якщо ні? — спитав Богдан тихіше.
— Значить, доведеться поставити її на місце. Іноді жінці треба один раз показати межу, щоб далі вона не сперечалася. Не до крові, не дурень же ти. Але так, щоб зрозуміла, хто ухвалює рішення.
Мар’яна вчепилася пальцями в підвіконня. Повітря стало мало. Усередині щось обірвалося, і разом із цим обривом упали роки вдячності, терпіння, спроб виправдати чужу холодність турботою. Люди, яких вона називала родиною, говорили про неї як про річ, про вкладення, яке нарешті має принести вигоду. А Богдан, людина, з якою вона збиралася пов’язати життя, питав не «як захистити її», а «що робити, якщо вона не підкориться».
— Мамо, ти як вважаєш? — спитав він.
— Вважаю, що ми її надто балували, — відповіла Віра Семенівна. — Дозволили працювати, подругам довіряли, свободи дали більше, ніж треба. Треба було раніше пояснити: якщо тебе прийняли в дім, ти перед цим домом маєш особливий борг.
— Нічого, — сказав Степан Миронович. — Після весілля все стане як належить. Богдан одружиться, квартира піде на справу, Мар’яна займеться домом. Дітей народить. Жінці це й потрібно.
— І роботу нехай лишає одразу, — додала Віра Семенівна. — Що це за дружина, яка ночами в лікарні пропадає? Хай краще мені допомагає. У домі справ завжди вистачає.
Мар’яна більше не могла слухати. Вона відступила від вікна так обережно, ніби будь-який шерех міг виказати її присутність. Ноги стали ватяними, але вона змусила себе дійти до хвіртки. Ключ кілька разів не потрапляв у замок. Нарешті хвіртка відчинилася, і вона вийшла на вулицю, ніби вибралася з палаючого дому, де ще недавно намагалася зігрітися…
