Він вийшов у коридор і відчинив двері раніше, ніж Мар’яна встигла заперечити. Голоси зовні урвалися. Коваленки, готові побачити втікачку-наречену, розгубилися перед незнайомим чоловіком.
— Мар’яна просила передати, що не бажає зараз із вами розмовляти, — сказав Остап спокійно. — Прошу вас залишити її в спокої.
— А ви хто такий? — Степан Миронович миттю перейшов на погрозу. — Яке право маєте втручатися в родинні справи?
— Право людини, яка бачить примус. Мар’яна доросла й може сама вирішувати, з ким говорити, куди їхати і за кого виходити заміж.
— Не вам нас повчати! — спалахнула Віра Семенівна. — Ми її ростили вісімнадцять років!
— І це гідне поваги, якщо ви ростили її для життя, а не для довічного боргу.
Степан Миронович ступив ближче.
— Мар’яно! — крикнув він повз Остапа. — Виходь негайно. Досить ховатися за чужим мужиком.
Мар’яна сиділа в кімнаті на краю ліжка, стиснувши пальці. Кожна клітина тіла звикла відгукуватися на цей голос. Вийти. Пояснитися. Виправдатися. Погасити чужий гнів. Але вона лишилася на місці.
— Вона сказала «ні», — промовив Остап. — Цього досить.
— Що ви розумієте в родині? — майже вигукнула Віра Семенівна. — Ми їй усе дали. Дах, їжу, освіту. Вона без нас ніким би не стала.
— Можливо, ви багато дали, — погодився Остап. — Але любов не стає розпискою. Виховання — не купівля людини. Якщо дитину ростять, її готують до самостійності, а не до того, щоб одного дня виставити рахунок.
Слова вдарили по них сильніше за крик. Степан Миронович почав говорити про невдячність, про ганьбу, про те, що Мар’яна кидає їх у важку хвилину. Віра Семенівна плакала, закривши обличчя хустинкою. Богдан, блідий і розгублений, спробував пройти вперед.
— Дайте мені до неї. Я лише поговорю.
Остап не зрушив з місця.
— Вона не хоче.
— Я її наречений!
— Уже ні, якщо вона так вирішила.
— Та що ви собі дозволяєте? — Степан Миронович схопив сина за плече, ніби збирався проштовхнути його силою. — Богдане, прибери його.
— Силою ви нічого не виправите, — голос Остапа лишився рівним. — Тільки остаточно підтвердите, що вона правильно пішла.
— Вона нас зрадила! — викрикнув Степан Миронович. — Узявши все, що ми дали, втекла.
— Може, варто запитати себе, чому людина зважилася тікати напередодні весілля? — відповів Остап. — Невже лише тому, що вона погана й невдячна? Чи тому, що її надто довго не чули?
Коридор несподівано стих. Навіть сусіди, що визирали з-за дверей, перестали шепотітися.
— Ми помилилися? — глухо запитав Степан Миронович. — Ми? Після всього?
— Помиляються всі, — сказав Остап. — Питання в тому, що людина робить, коли це розуміє. Продовжує тиснути чи відступає.
Богдан раптом заговорив тихо, зірваним голосом:
— Скажіть їй… Скажіть, що я зрозумів. Я справді думав усю ніч. Ми ніколи не питали, чого вона хоче. Просто вирішили, що все знаємо. Я… я не знаю, як це виправити.
— Скажете самі, коли вона буде готова вас слухати, — відповів Остап.
— Коли?
— Не знаю. Може, не скоро. Може, ніколи. Це вже її право.
Коваленки пішли не відразу. Ще були схлипи, важке дихання, кілька злих слів, тихі вмовляння. Але зрештою кроки почали віддалятися. Двері внизу грюкнули. У дворі завівся автомобіль і невдовзі поїхав.
Коли Остап повернувся до кімнати, Мар’яна плакала. Це були вже не ті сльози, що в лікарні: не сльози надлому, а сльози людини, яка вперше витримала й не відступила.
— Дякую, — сказала вона. — Ви вимовили те, що я сама не змогла б сказати так спокійно.
Остап сів поруч, залишивши між ними шанобливу відстань.
— Ви й самі все сказали раніше. Просто сьогодні я стояв біля дверей.
Вона подивилася на нього і вперше за багато днів усміхнулася без зусилля…
