Мар’яна опустила погляд на квіти у склянці. Вони були прості, не схожі на весільні букети із салону, і від цього здавалися справжніми.
— Чому вам не байдуже? — запитала вона. — Ви майже нічого про мене не знаєте.
Остап помовчав, добираючи слова.
— Коли я лежав після поранення, мені здавалося, що все скінчилося. Рука не слухалася, майбутнє розсипалося, а довкола всі говорили правильні бадьорі фрази, від яких ставало тільки гірше. Потім поруч опинилася медсестра. Звичайна жінка. Вона не робила нічого героїчного: змінювала пов’язки, приносила чай, розмовляла зі мною як із живим, а не як із поламаним інструментом. І одного разу я зрозумів, що мені знову хочеться прокинутися вранці.
Він подивився на Мар’яну просто.
— Доброта — рідкісний дар. Її не можна віддавати тим, хто перетворює її на повідець. Я бачив, як ви говорите з пацієнтами, як слухаєте людей, як бережете чужий страх. Мені боляче думати, що хтось хотів використати це проти вас.
Мар’яна відчула тепло в грудях — не яскраве, не романтичне, а тихе, людяне. Ніби хтось уперше назвав цінним те, за що її раніше вчили бути зручною.
— Дякую, — сказала вона. — Сьогодні мені особливо важливо це чути.
— Я не прийшов вас утримувати, — вів далі Остап. — Ваше рішення поїхати здається мені правильним. Але я хотів сказати: у тій лікарні, куди ви переводитеся, теж потрібні лікарі. Хороші хірурги там точно зайвими не будуть.
Мар’яна повільно підвела очі.
— Ви хочете поїхати?
— Хочу спробувати. Мені теж потрібні зміни. Нове місце, нова робота, можливість не жити в коридорах минулого.
— Але ви тільки влаштувалися тут.
— Робота важлива. Але не все життя. А людей, поруч із якими хочеться бути чеснішим, зустрічаєш рідко.
Вона не відповіла відразу. Після всього пережитого будь-які слова про близькість могли налякати. Але Остап не вимовляв зізнань, не обіцяв кохання, не вимагав рішення. Він пропонував не ланцюг, а присутність. Не «будь моєю», а «можна я піду поруч, поки ти не проти».
— І що це буде? — запитала Мар’яна. — Ви поїдете за мною як… хто?
— Як колега. Як людина, якій ви небайдужі. Якщо дозволите — як друг. Решту не треба вирішувати наперед.
У цю мить за дверима квартири здійнявся шум. Спершу глухий стукіт унизу, потім голоси в спільному коридорі. Мар’яна напружилася ще до того, як розібрала слова. Ці інтонації вона знала надто добре.
— Мар’яно! — голосно сказав Степан Миронович. — Відчиняй. Ми знаємо, що ти тут.
Слідом пролунав плач Віри Семенівни:
— Дівчинко моя, ну що ж ти робиш у такий день? Люди вже збираються!
— Мар’яно! — голос Богдана зірвався. — Досить. Поговоримо нормально. Усе ще можна виправити.
Остап подивився на неї запитально.
— Вони?
— Вони, — сказала Мар’яна. — Отже, знайшли.
Вона підійшла до вікна. У дворі стояла машина Степана Мироновича. Він нервово курив біля під’їзду, потім знову підвів голову до вікон. Віра Семенівна схлипувала десь унизу, Богдан стукав у двері спільного коридору.
— Що будете робити? — запитав Остап.
Мар’яна прислухалася до власного серця. Воно билося часто, але не так безпорадно, як раніше.
— Нічого. Я не відчиню. Нехай кричать, поки не втомляться.
Але Коваленки не втомлювалися. Стук став гучнішим, сусіди почали визирати з кімнат, у коридорі зашурхотіли кроки. Віра Семенівна плакала дедалі голосніше, повторюючи, що вони родина, що не можна так ганьбити людей, що ресторан оплачений, що гості вже їдуть. Богдан запевняв, що кохає, що все зрозумів, що треба лише вийти й поговорити.
Остап підвівся.
— Дозвольте мені сказати їм, що ви не хочете розмовляти.
— Не треба, — Мар’яна похитала головою. — Це не ваша біда.
— Це біда людини, якою я дорожу, — відповів він. — Отже, я не можу вдавати, що вона мене не стосується…
