Ранок суботи, призначеної для весілля, почався із сонячної плями на стіні маленької орендованої кімнати. Тюлева фіранка ледь колихалася від протягу, за стіною хтось увімкнув радіо, у спільному коридорі дзенькнув посуд. Звичайний вихідний день. Тільки за чужим календарем цього ранку Мар’яна мала прокинутися не тут, а серед метушні, візажистки, фати, букета, дзвінків і побажань щастя.
Кімната була скромна: вузьке ліжко, старий стіл, шафа з тугими дверцятами, потріскані шпалери. Після розриву з Коваленками вона зняла її на кілька днів, щоб ніхто не знав, де її шукати. Валіза стояла біля дверей, поруч лежали квиток на автобус, документи про переведення й домовленості щодо житла в іншому місті.
Мар’яна сиділа на краю ліжка й тримала на долоні заручальну каблучку. Просту золоту, куплену Богданом пів року тому. Тоді вона прийняла її як знак кохання, намагаючись радіти так, як належить. Тепер каблучка здавалася маленьким замкненим колом, красивою межею, всередині якої їй пропонували прожити життя.
Вона поклала її на підвіконня, туди, де лежала сонячна пляма, і довго дивилася. Одна підслухана розмова — і все, що здавалося міцним, виявилося декорацією. Або, може, декорація була завжди, просто вона нарешті зазирнула за неї.
Телефон мовчав усі ці дні. Після розмови з Коваленками Мар’яна змінила номер. Тиша приносила полегшення, але разом із ним приходила дивна порожнеча. Уперше ніхто не контролював, де вона, з ким, чому не відповіла, коли повернеться. Свобода виявилася не лише легкою, а й незвично просторою, як кімната без меблів.
О пів на дев’яту пролунав дзвінок у двері. Мар’яна завмерла. Нову адресу знали одиниці. Серце відразу вдарило тривожно: невже Коваленки все-таки знайшли?
— Мар’яно? — почувся з-за дверей знайомий голос. — Це Остап Руденко. Можна?
Вона відчинила. Остап стояв на порозі з невеликим букетом польових квітів. Без білого халата він виглядав інакше — молодшим, м’якшим, менш замкненим. На ньому були джинси й світла сорочка.
— Як ви мене знайшли? — здивувалася Мар’яна.
— Софія дала адресу. Сказала, ви сьогодні їдете. Я хотів попрощатися. І поговорити, якщо ви не проти.
Мар’яна впустила його всередину. Квіти поставити було нікуди, і вона налила води в гранований стакан. Букет відразу зробив кімнату менш чужою.
— У вас тут спокійно, — сказав Остап, озираючись. — Тимчасове місце, але не холодне.
— Тимчасове, — підтвердила вона. — Автобус о другій.
— Знаю. Тому й прийшов зараз.
Він сів на єдиний стілець. Мар’яна вмостилася на ліжку. Між ними повисла пауза. З вулиці долинула весела музика: десь неподалік, вочевидь, теж готували весілля, і чиїсь голоси вже вигукували вітання. Мар’яна слухала це чуже свято без болю, радше зі здивуванням: сьогодні могло звучати й її свято, якби вона погодилася зникнути в ньому.
— Сьогодні мав бути ваш день, — сказав Остап тихо.
— Мав бути, — відповіла вона. — Але не став. І я не шкодую.
— Я радий, що ви не шкодуєте.
Вона подивилася на нього уважно.
— Вам не здається дивним приходити до жінки, яку ви знаєте менше тижня, у день її нездійсненого весілля?
— Здається, — чесно сказав Остап. — Тому я довго думав, чи варто. Але ще дивніше було б удавати, що мені байдуже…
