Степан Миронович почервонів.
— Належиш? Та ми тобі життя дали! Ти була сиротою, без опори, без майбутнього. А стала частиною пристойної родини.
— Частиною родини чи зручною дівчинкою, яка має слухатися? — запитала Мар’яна. — Коли ви востаннє цікавилися моєю думкою? Коли питали, чи хочу я жити у вашому домі після весілля, чи хочу народжувати дітей одразу, чи хочу кидати лікарню?
— А навіщо питати очевидне? — щиро обурився він. — Ми старші. Досвідченіші. Ми знаємо, як краще.
— Ні, — тихо сказала вона. — Ви знаєте, як вигідніше вам.
— Як ти смієш? — Віра Семенівна розплакалася. — Ми прийняли тебе як рідну!
— Рідну доньку не змушують виходити заміж проти волі. Рідну доньку не позбавляють єдиної спадщини. Рідній доньці не погрожують, якщо вона посміє сказати «ні».
Богдан знову спробував наблизитися.
— Давай заспокоїмося. Поговоримо нормально. Не треба руйнувати все через одну розмову.
— Я і говорю нормально, — відповіла Мар’яна. — Уперше. Весілля не буде. Я їду з міста. Документи на переведення вже подані.
— Ти не маєш права! — гаркнув Степан Миронович. — Ми в тебе вклалися. Ти зобов’язана.
— Чим? Тим, що ви годували мене? Так годують і домашніх тварин. Але я людина. І в мене є воля.
— Немає в тебе ніякої волі, поки ти живеш за наш рахунок.
— Я більше не живу за ваш рахунок.
Він підійшов упритул. У його очах з’явилася та сама лють, яку Мар’яна чула вчора під вікном, коли він говорив про «правильний тон» і «межі».
— Ти зробиш, як сказано, — промовив він крізь зуби. — Інакше…
— Інакше що? — вона не відступила. — Вдарите? Замкнете? Будете лякати розлученням, якого ще немає?
Його рука піднялася різко. У цю секунду Мар’яна зрозуміла остаточно: вчорашня розмова не була випадковою злістю. Ці люди справді вважали силу допустимим способом повернути її на місце.
— Тату, не треба! — Богдан перехопив батькову руку.
— Відійди, — прогарчав Степан Миронович. — Їй давно час пояснити, хто тут головний.
— Тут головний ви, — сказала Мар’яна, відступаючи до дверей. — Це ваш дім. А я в ньому більше не живу.
Вона повернулася й пішла до передпокою. За спиною почалися крики: Віра Семенівна кликала її «донечкою», Степан Миронович вимагав повернутися, Богдан повторював, що треба поговорити. Але Мар’яна не зупинилася.
У передпокої Богдан усе ж наздогнав її й схопив за руку.
— Мар’яно, не йди. Подумай. Куди ти підеш? Що робитимеш сама?
Вона вивільнилася.
— Жити.
— А я? А ми? А весілля?
Мар’яна подивилася на нього з раптовим жалем. Він і справді був розгублений, як людина, в якої з рук забрали річ, що давно вважалася її власністю.
— Богдане, це були не наші плани. Це були плани твоїх батьків. Ти просто погодився, як завжди.
— Але я люблю тебе.
— Ні. Ти любиш упевненість, що я нікуди не дінуся. Це не кохання.
Вона відчинила двері. Вечірнє повітря пахло пилом, зеленню і свободою, до якої вона ще не звикла. За спиною голоси й далі кликали, звинувачували, вмовляли, але з кожним кроком до хвіртки вони ставали тихішими. Мар’яна не озирнулася. Мости не просто горіли — вони вже валилися в темряву, і вперше їй не хотілося їх рятувати…
