— Звісно, — промовив Богдан, але впевненості в голосі не було. — Ходімо. Батьки чекають.
Вітальня нагадувала штаб після тривожної ночі. Степан Миронович ходив від вікна до дверей і назад. Віра Семенівна сиділа на дивані з червоними очима; на журнальному столику стояли чашки з вистиглою кавою й лежали телефони. Побачивши Мар’яну, вона схопилася.
— Дитино моя! Де ж ти була? Ми думали, сталося щось жахливе!
Вона потягнулася обійняти Мар’яну, але та м’яко відступила. Рух був маленький, майже непомітний, однак у кімнаті відразу стало тихіше.
— Я була в безпеці, — сказала Мар’яна. — І думала.
— Про що тут думати? — різко запитав Степан Миронович. — За тиждень до весілля зникнути на всю ніч — це що за витівки?
— Я думала про вашу розмову.
Богдан насупився.
— Про яку розмову? Ти ж учора не приїхала.
— Приїхала. Стояла біля вікна. Чула все: про борги фірми, про мою квартиру, про те, як мене змусити, якщо я не погоджуся. І про те, що тим, кого прийняли в дім, належить платити особливим боргом.
Тиша стала щільною. Степан Миронович зупинився посеред кімнати. Віра Семенівна зблідла. Богдан відкрив рота, але не знайшов слів.
— Мар’яночко, — першою заговорила Віра Семенівна, і голос у неї став тремтливим, — ти, мабуть, не так зрозуміла. Ми були засмучені, наговорили зайвого. Родинні справи іноді звучать грубо, але ми ж…
— Я зрозуміла правильно, — перебила Мар’яна. — Ви обговорювали, як продати мою квартиру, щоб закрити ваші борги. Як після весілля змусити мене підкоритися. Як позбавити мене роботи. Як зробити так, щоб я стала зручною.
— Ти перебільшуєш, — втрутився Богдан. — Ніхто не збирався…
— Що саме ніхто не збирався? — вона повернулася до нього. — Вирішувати за мене? Ви вже вирішили. Тиснути на мене? Ви обговорювали, чим тиснути. Підняти на мене руку? Твій батько пояснював тобі, як це робиться.
Степан Миронович шумно видихнув і ніби відразу відкинув спроби вдавати.
— А що такого страшного ми сказали? Родина допомагає родині. Ми тебе вісімнадцять років утримували, вчили, лікували, годували. Грошей і сил вклали стільки, що не злічити. Тепер настав час тобі допомогти нам.
— Допомогти — чи повернути борг?
— Різниця невелика, — він знизав плечима. — Ти ж не думала, що все в житті буває безкоштовно? Чужу дитину просто так не піднімають.
Віра Семенівна різко смикнула його за рукав.
— Степане, не треба так.
— А як треба? — він зірвався. — Вона підслуховує під вікнами, зникає, зриває підготовку, а ми маємо їй усміхатися? Досить. Ми надто довго були з нею м’які.
Він повернувся до Мар’яни, і його голос став холодним, наказовим:
— Слухай уважно. У суботу ти виходиш за Богдана, як заплановано. Квартиру продаєш. Гроші йдуть на порятунок фірми. Роботу лишаєш і займаєшся родиною. Ми все вирішили.
Мар’яна відчула, як усередині піднімається страх. Старий страх — перед цим тоном, перед цією впевненістю, перед звичкою підкорятися. Але за страхом уже стояло інше почуття, міцніше.
— Ні, — сказала вона.
Степан Миронович кліпнув.
— Що?
— Ні. Весілля не буде. Квартиру я, можливо, продам, але не вам і не для ваших боргів. Роботу не кину. І житиму так, як вирішу сама.
Віра Семенівна затулила рота долонею.
— Мар’яно, що ти кажеш? Ми ж любимо тебе. Ми хочемо тобі добра.
— Добра мені? — запитала вона втомлено. — Чи зручності собі? Якби ви любили мене, ви б запитали, чого хочу я. А ви розподілили моє життя, як майно.
Богдан зробив крок до неї.
— Послухай, батьки сказали різко, згоден. Але суть же не в цьому. Ми родина. Ми маємо триматися разом. І ми з тобою кохаємо одне одного.
Мар’яна подивилася на нього майже зі здивуванням.
— Кохаємо? Богдане, ти хоч раз питав, чого я хочу? Не що зручно тобі. Не що сподобається твоїм батькам. Мене. Мої мрії. Мої страхи.
— Ми виросли разом, — розгубився він. — Я думав, усе зрозуміло без слів.
— Так. Тепер зрозуміло. Ви просто вважали, що я вже належу вам…
