У лікарні день був гамірний. Мар’яна пройшла до кабінету завідувача, намагаючись не відповідати на зайві запитання колег. Тарас Павлович, чоловік із сивою борідкою й уважними очима, довго вивчав принесені документи. На стінах за його спиною висіли дипломи, подяки й старі фотографії колективу; книжкові полиці прогиналися під довідниками.
— Мар’яно Андріївно, — сказав він нарешті, відкладаючи папери, — ви розумієте, що йдете з хорошого місця? У нас стабільна робота, зрозумілий колектив, перспективи. А там лікарня менша, навантаження буде серйозне.
— Розумію, — відповіла вона. — Але мені потрібні зміни. Не косметичні. Справжні.
Він подивився на неї поверх окулярів.
— Це пов’язано з весіллям? Майбутній чоловік наполягає на переїзді?
Слово «чоловік» неприємно кольнуло. Ще вчора Мар’яна вимовила б його майже спокійно. Сьогодні воно здавалося чужим, як річ, яку їй намагалися нав’язати.
— Весілля, найімовірніше, не буде, — сказала вона.
Тарас Павлович здивувався, але не став розпитувати. У цьому була його гідність: він умів бачити межі чужого болю.
— Раз рішення обдумане, оформимо переведення. Але знайте: якщо захочете повернутися, двері не зачинятиму.
— Дякую, — Мар’яна відчула, що голос тремтить. — Для мене це важливо.
Коли вона вийшла з кабінету, перший крок було зроблено. Міст іще не згорів до кінця, але вогонь уже зайнявся.
У банку її зустріли ввічливо й без особливого інтересу. Заощаджень було небагато: зарплата медсестри не дозволяла відкладати великі суми, особливо коли більшу частину життя вона звикла жити скромно. Але цих коштів мало вистачити на дорогу, перший місяць житла й найнеобхідніше.
— Закриваєте рахунок? — запитала молода працівниця, оформлюючи документи. — Переїзд?
— Так.
— Далеко?
— Достатньо, щоб почати спочатку.
Дівчина всміхнулася:
— За коханою людиною?
Мар’яна подивилася на підпис, який щойно поставила, і відповіла несподівано чесно:
— Від нелюбого.
Працівниця знітилася й більше не ставила запитань.
Нотаріальна контора містилася в старій будівлі з високими стелями й рипучими підлогами. Жінка-нотаріуска з акуратною зачіскою уважно вислухала Мар’яну, перевірила документи на квартиру й кілька разів уточнила, чи точно йдеться про терміновий продаж.
— Швидкість майже завжди знижує ціну, — попередила вона. — Покупці відчувають поспіх і починають торгуватися.
— Головне, щоб усе було законно й швидко, — сказала Мар’яна. — Решта не так важлива.
— Родичі, чоловік, претенденти на спадщину?
— Ні. Квартира оформлена на мене.
— Документи хороші. У мене є кілька клієнтів, які шукають житло в центрі. Думаю, можна буде провести угоду в короткий строк.
Поки нотаріуска заповнювала папери, Мар’яна дивилася у вікно. Зовні була знайома вулиця: магазин, де мама колись купувала хліб; маленький сквер, у якому вона гуляла школяркою; зупинка, де Богдан уперше поцілував її після занять. Вона думала, що плакатиме, коли зважиться на продаж. Але всередині було не горе, а дивне полегшення. Ніби квартира, залишаючись її, дозволяла їй самій вибрати, як попрощатися з минулим.
Підписуючи документи, вона все ж відчула, як тремтять пальці. Телефон у сумці мовчав — вона вимкнула його ще в банку. Але Мар’яна знала: там уже накопичилися нові повідомлення, вимоги, погрози, лагідні слова, які звучатимуть як повідець. Коваленки напевно зрозуміли, що відбувається не звичайна образа перед весіллям.
Тепер залишалася розмова. Найважча. Найнеминучіша.
До дому Коваленків вона йшла повільно, ніби до місця, де мала поховати свою колишню покірність. Кілька разів хотілося звернути, сісти в автобус і поїхати без пояснень. Але тоді їхні голоси ще довго жили б у її голові, сперечалися б, звинувачували, вимагали. Треба було сказати «ні» вголос. Не для них — для себе.
Хвіртка виявилася відчиненою. У дворі стояла машина Богдана. Із вітальні долинали приглушені голоси. Мар’яна зупинилася на ґанку, глибоко вдихнула й натиснула на дзвінок. Двері відчинив Богдан. Вигляд у нього був пом’ятий, очі почервонілі, на щоці лишився слід від подушки.
— Мар’яна! — він видихнув із полегшенням. — Слава Богу. Де ти була? Ми всю ніч сходили з розуму.
— Мені треба поговорити, — сказала вона. — З усіма відразу.
Він вдивився в її обличчя, ніби вперше помітив, що перед ним не та дівчина, яка звикла виправдовуватися за кожен крок…
