У шухляді столу лежав той самий конверт із документами про переведення. Вона дістала папери й перечитала. Лікарня в іншому місті, за кілька годин їзди звідси, шукала досвідчену медсестру в реанімацію. Зарплата була скромна, але достатня, щоб жити без розкоші й без чужих умов. До листа додавалися контакти агентства з житла й попередні домовленості про орендовану квартиру.
Ще вчора цей конверт здавався їй спробою врятувати стосунки з Богданом. Сьогодні він став запасним виходом, який доля — або її власна обережність — залишила на випадок пожежі.
Думка про квартиру батьків повернулася раптово й боляче. Коваленки хотіли продати її, щоб закрити свої борги. Але квартира належала Мар’яні. Це було єдине, що лишилося їй від колишньої родини. І якщо вже розлучатися з цим місцем, то з власної волі, заради власного майбутнього, а не для порятунку чужої фірми.
Вона не намагалася переконати себе, що це буде легко. У тій квартирі жили спогади: мамин голос на кухні, татові книжки, старе крісло біля вікна, запах яблук, які бабуся сушила на зиму. Продати її — означало відрізати ще одну нитку. Але дозволити Коваленкам забрати її силою було б гірше. Тоді разом із квартирою пішов би останній доказ, що в Мар’яни колись було життя до них.
Телефон ожив знову, коли вона ввімкнула його ненадовго. Дзвонила Віра Семенівна. Мар’яна дивилася на екран, уявляючи її у вітальні: заплакану, обурену, впевнену, що вихованка зобов’язана негайно з’явитися й пояснитися. Дзвінок урвався. Почався новий.
Мар’яна не відповіла. Натомість заплела волосся в косу — так, як носила на роботі, — надягла прості джинси й светр. Жодних прикрас, жодного урочистого образу, жодної ролі нареченої. У дзеркалі на неї дивилася жінка зі втомленим обличчям і новою, майже незвичною твердістю в погляді.
Валізу вона залишила біля дверей. Спершу треба було зробити кілька справ: поговорити із завідувачем про переведення, зняти заощадження, зайти до нотаріуса щодо квартири. А ввечері — прийти до Коваленків і сказати те, чого вони не захотіли почути заздалегідь.
Надворі було сонячно. Мар’яна йшла до зупинки й з кожним кроком відчувала, як страх не зникає, але стає керованим. Він уже не вів її за руку, як раніше. Тепер він просто йшов поруч, а напрямок вибирала вона…
