Удома на неї чекали десятки пропущених викликів і повідомлення, що ставали дедалі тривожнішими й різкішими. Богдан спершу питав, де вона. Потім писав, що батьки хвилюються. Далі вимагав зателефонувати негайно. В останніх рядках уже відчувалася паніка: «Якщо не озвешся вранці, звернемося до поліції. Що відбувається?»
Мар’яна читала й ловила в собі стару, звичну провину. Ніби вона й справді скоїла злочин, зникнувши на кілька годин без дозволу. Але слідом піднялася інша думка, нова й іще невпевнена: вона доросла жінка. Вона має право не відповідати на дзвінки. Має право думати. Має право не звітувати перед тими, хто вчора розподіляв її життя, навіть не покликавши її до кімнати.
Вона написала Богданові коротко: «Зі мною все гаразд. Була в подруги. Поговоримо ввечері». Після цього знову вимкнула телефон.
Гарячий душ змив лікарняну втому, запах нічного коридору й холод вулиць, але не змив того, що вона почула біля вікна. Мар’яна стояла під водою, поки шкіра не почервоніла, і розуміла: назад дороги немає. Можна було пробачити різке слово, непорозуміння, страх. Але не можна було розбачити розмову, в якій її називали боргом, майном і майбутньою хатньою прислугою.
Одягнувшись, вона дістала з шафи невелику валізу. Спершу стояла над нею, не знаючи, що покласти. Речей виявилося мало, якщо вибирати лише найнеобхідніше: документи, кілька комплектів одягу, фотографії батьків, мамину сукню, яку вона зберігала як реліквію, пара книжок, без яких не хотілося їхати. Усе це вмістилося надто легко, і від цієї легкості стало сумно. Майже двадцять сім років життя — і одна валіза…
