— Мар’яно, — сказав Остап серйозно, — я хочу, щоб ви правильно зрозуміли мою пропозицію. Переїзд разом — це не спроба скористатися вашим станом. Я не хочу підмінити одну залежність іншою. Мені справді потрібні зміни. І я справді хотів би бути поруч, якщо вам це не в тягар.
— А якщо нічого не вийде? — запитала вона. — Якщо ми виявимося просто людьми, які зустрілися у важку мить, а потім пішли різними дорогами?
— Тоді ми залишимося колегами. Можливо, друзями. Це теж хороший наслідок.
Мар’яна довго мовчала. Після Коваленків будь-які обіцянки здавалися небезпечними, будь-які плани — пасткою. Але в словах Остапа не було тиску. Він не пропонував їй порятунок ціною нової вдячності. Він залишав їй право передумати, відступити, вибрати.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Спробуємо. Але чесно. Без тиску, без наперед написаного майбутнього.
— Чесно, — кивнув він. — Як рівні люди.
До автобуса залишалося менше двох годин. Збори зайняли небагато часу: валіза й так була готова, документи лежали в папці, квіти Мар’яна вирішила взяти із собою, хоча розуміла, що в дорозі вони можуть зів’янути. Їй хотілося повезти з цієї кімнати не лише страх, а й щось живе.
На автовокзалі було гамірно. Люди стояли з сумками, хтось їв пиріжки з паперового пакета, хтось сперечався з водієм через багаж. Мар’яна дивилася на все це майже зі здивуванням: життя тривало без оглядки на її нездійснене весілля. Світ не завалився. Небо не потемніло. Ніхто не зупинив годинник.
Автобус рушив рівно о другій. Мар’яна сиділа біля вікна, Остап — поруч, не займаючи більше простору, ніж треба. Місто повільно відступало: знайомі будинки, зупинки, дахи, дерева, вітрини. Десь у ресторані, ймовірно, вже збиралися гості, ще не до кінця розуміючи, що урочистості не буде. Десь Віра Семенівна намагалася пояснити родичам, чому наречена зникла. Десь Степан Миронович злився через зірваний план. Десь Богдан, можливо, вперше залишався сам на сам із питанням, що відчуває людина, яку все життя вважали зручною.
— Не шкодуєте? — запитав Остап, помітивши її погляд.
Мар’яна прислухалася до себе. Біль був. Страх був. Смуток за минулим теж нікуди не зник. Але жалю не було.
— Ні, — відповіла вона. — Шкодую тільки, що так довго плутала вдячність із коханням.
Остап не став нічого додавати. Іноді мовчання виявляється найбережнішою відповіддю.
Дорога тяглася кілька годин. За вікном змінювалися околиці, поля, невеликі селища, зупинки з облупленими лавками. Мар’яна то дрімала, то прокидалася від поштовхів, то дивилася на свої руки. На безіменному пальці більше не було каблучки. Світла смужка на шкірі ще нагадувала про неї, але вона знала: і цей слід зникне.
Нове місто зустріло їх вечірнім світлом і прохолодним вітром. На автовокзалі на них чекав завідувач лікарні — привітний чоловік років п’ятдесяти, який щиро радів приїзду одразу двох фахівців.
— Для нас це велика удача, — говорив він, допомагаючи з валізою. — Реанімації потрібна досвідчена медсестра, хірургічне відділення теж давно просить підсилення. Роботи багато, не приховуватиму. Але колектив хороший. Житло вам підібрали недалеко від лікарні.
Квартири виявилися в новому будинку: невеликі, скромні, але світлі. Мар’яна увійшла до своєї і насамперед підійшла до вікна. За склом був незнайомий двір, чужі дерева, інші дахи. Тут ніхто не знав її як вихованку Коваленків. Ніхто не чекав, що вона розплатиться за минуле. Ніхто не називав її майбутньою дружиною Богдана.
Вона могла бути просто Мар’яною Левченко: медсестрою, жінкою, людиною, яка має право на власні рішення…
