— спитав він спокійно.
Віктор миттєво змінився. Усмішка зникла, обличчя стало жорстким.
— Я представник родини.
— Документи.
— Ви не розумієте, з ким розмовляєте.
— Документи, — повторив охоронець.
Віктор подивився на Марію з такою ненавистю, що Артем сховався за її спину.
— Ти пошкодуєш, — тихо сказав він.
— Уже пошкодувала, — відповіла Марія. — Але не про те, про що ти думаєш.
Він пішов. Але його відхід не приніс полегшення. Марія розуміла: тепер усе тільки почнеться.
За два дні дім Саїда перестав бути тихим.
До кабінету приходили люди з папками. Андрій сидів за довгим столом майже без сну, звіряючи виписки. Бухгалтерка з фонду плакала в коридорі, повторюючи, що підписувала все за розпорядженням Віктора. Двоє охоронців змінили телефони. Водія, який доповідав про поїздки Марії, відсторонили до з’ясування.
Віктор зник на добу, потім надіслав сухе повідомлення: «Поїхав через сімейні обставини. Буду доступний віддалено».
Саїд дивився на екран і відчував не лють навіть, а холодну ясність.
— Він утече, — сказав Андрій. — Але спершу спробує зачистити сліди.
— Нехай спробує.
— Нам потрібні не емоції, а докази. Перекази, підроблені акти, свідчення клініки, запис Марії. І головне — пов’язати гроші з його рахунками.
Марія стояла біля вікна кабінету. Вона не сідала, хоч Саїд просив. За ці дні між ними з’явився дивний простір: уже не крижана стіна, але й не близькість. Вона відповідала на запитання, показувала повідомлення, згадувала дати. Іноді говорила спокійно, іноді раптом замовкала посеред фрази й довго терла долоні, ніби намагалася змити невидимий бруд.
— У мене є ще, — сказала вона.
Саїд і Андрій одночасно подивилися на неї.
Марія дістала із сумки старий телефон із тріснутим екраном.
— Він думав, я викинула. Це мій попередній телефон. Там повідомлення за перші місяці. Я боялася зберігати їх у новому, бо Віктор одного разу взяв його «на налаштування». А старий сховала в підкладку валізи.
Андрій пожвавився.
— Чому раніше не сказала?
Марія всміхнулася втомлено.
— Раніше я взагалі намагалася не дихати голосно.
Телефон увімкнувся не відразу. Батарея здулася, екран миготів смугами. Андрій під’єднав його до ноутбука. Кілька хвилин усі мовчали, слухаючи, як гуде кондиціонер.
Потім на екрані з’явилися повідомлення.
«Не смій говорити йому про хлопчика. Він не терпить чужих зобов’язань».
«Платіж затримано, бо ти ставиш забагато запитань».
«Прикраси не продавай. Якщо зникне хоч один подарунок, він вирішить, що ти злодійка».
«Дитина залишиться в клініці лише доти, доки ти поводишся розумно».
Саїд читав, не змінюючись на обличчі. Тільки щелепа ставала дедалі жорсткішою.
— Цього вистачить? — спитала Марія.
Андрій повільно кивнув.
— Це серйозно. Але він може сказати, що ви неправильно зрозуміли, що дбав про конфіденційність. Нам потрібні фінансові сліди.
І вони знайшлися там, де ніхто не очікував.
Того вечора до дому прийшла літня жінка на ім’я Тетяна, колишня помічниця бухгалтерки фонду. Вона давно звільнилася, але, дізнавшись про перевірку, сама зателефонувала Андрієві. У передпокої вона м’яла в руках тканинну сумку й відмовлялася пити чай.
— Я не хотіла неприємностей, — сказала вона. — У мене донька, іпотека. Віктор сказав, що якщо я відкрию рота, мене звинуватять у співучасті.
— Чому прийшли зараз?
