— спитав Саїд.
Тетяна подивилася на Марію.
— Бо бачила хлопчика. Один раз. Віктор просив відвезти документи в клініку. Дитина сиділа в коридорі з малюнком. Спитав, чи я від мами. А я… я збрехала, що так.
У Марії здригнулося обличчя.
Тетяна полізла в сумку й дістала флешку.
— Я копіювала частину таблиць. Про всяк випадок. Там платежі на медичні програми, а поруч внутрішні позначки, які потім видалили. Гроші ділилися. Частина йшла в клініку, частина — на рахунки фірм, пов’язаних із Віктором. Я не знаю, чи достатньо цього.
Андрій узяв флешку так обережно, ніби це була крихка кістка.
— Можливо, це саме те, чого бракувало.
Саїд мовчав. Потім несподівано для всіх сказав:
— Дякую.
Тетяна заплакала. Не голосно, без театральності. Просто затулила обличчя долонею, і плечі її затрусилися.
— Пробачте мені, — сказала вона Марії. — Я розуміла, що щось не так. Але думала: багаті самі розберуться. А дитина ж тут до чого?
Марія підійшла й обійняла її. Спершу ніяково, потім міцніше.
— Я теж мовчала, — сказала вона. — Ми всі боялися.
Віктора знайшли за тиждень.
Він не встиг утекти далеко. Виявилося, що його затримали не на кордоні й не в аеропорту, як очікував Саїд, а в орендованій квартирі, оформленій на далекого родича. При ньому були готівка, два телефони й папка з копіями документів. Розслідування лише починалося, попереду були допити, експертизи, суд, довгі місяці. Але головне сталося: він більше не міг дзвонити Ользі, погрожувати Марії, переписувати платежі й говорити від імені Саїда.
Однак справедливість не принесла миттєвого щастя.
Марія не повернулася до подружньої спальні. Вона жила між домом і клінікою, ночувала то в гостьовій кімнаті, то на вузькому кріслі поруч з Артемом. Саїд не тиснув. Він приїздив до клініки кілька разів, але до палати не заходив. Сидів у коридорі з паперовим стаканчиком кави й дивився на облуплену стіну.
Одного разу Артем сам помітив його крізь прочинені двері.
— Це хто? — спитав він.
Марія обернулася. Саїд сидів на стільці, надто великий для цього коридору, у дорогому пальті, з утомленим обличчям. На колінах він тримав дитячий рюкзак із машинками, який купив і так і не наважився передати.
— Це Саїд, — сказала Марія.
— Той, із гарного дому?
Вона здригнулася.
— Так.
— Він поганий?
Марія довго дивилася на Саїда. Той не чув запитання, але, ніби відчувши погляд, підвів голову.
— Він помилявся, — сказала вона нарешті. — І я помилялася.
— А дядько Віктор?
— А дядько Віктор робив зло навмисно.
Артем подумав.
— Саїд уміє лагодити машинки?
Марія несподівано всміхнулася.
— Не знаю.
— Спитай.
Вона вийшла в коридор.
Саїд підвівся так швидко, що ледь не впустив стаканчик.
— Щось сталося?
