Ніколи я тебе не соромилася. Ти — мій син. Найголовніше, що в мене є.
— Тоді чому ти не забираєш мене?
Марія затулила рота рукою. Клубок у горлі був такий гострий, що боляче стало дихати.
Ольга тихо вийшла з палати, залишивши їх удвох.
— Бо я злякалася, — прошепотіла Марія. — Я повірила поганій людині. Я думала, що якщо мовчатиму, то зможу оплатити твоїх лікарів і захистити тебе. А вийшло… вийшло, що я залишила тебе самого.
Артем довго мовчав. Потім спитав:
— Погана людина — це дядько Віктор?
Марія кивнула.
— Він більше не прийде?
Вона не знала, що відповісти.
Двері палати відчинилися без стуку.
На порозі стояв Віктор.
Він був у світлому костюмі, гладко виголений, з телефоном у руці. Його обличчя зберігало звичний вираз ввічливої втоми, ніби він прийшов владнати прикру побутову дрібницю.
— Маріє, — сказав він неголосно. — Нам треба поговорити.
Артем вчепився в її руку.
— Не тут, — відповіла вона.
— Саме тут. Щоб ти згадала, чим ризикуєш.
Він увійшов і прикрив двері.
— Вийди з палати.
Віктор усміхнувся.
— Перестань гратися в сміливість. Це тобі не личить. У тебе немає грошей, немає статусу і немає права влаштовувати скандали. Твій чоловік уже все знає, так? Тому ти вирішила, що тепер урятована?
Марія мовчала. Тільки пальці на руці Артема тремтіли.
— Ти погано розумієш людей на кшталт нього, — вів далі Віктор. — Сьогодні він пожалів. Завтра охолоне. Післязавтра йому пояснять, що дитина від колишнього чоловіка — пляма на репутації. І тоді ти залишишся зі своїми папірцями біля входу.
— Іди, — повторила вона.
— Я піду. Але спершу ти підпишеш заяву, що відмовляєшся від претензій щодо платежів фонду і підтверджуєш, що всі гроші отримувала особисто.
Він дістав із папки аркуш.
Марія подивилася на документ. Літери стрибали перед очима.
— Я нічого не отримувала.
— Отримувала. За паперами. А якщо почнеш сперечатися, з’ясується, що ти виманювала гроші в чоловіка на неіснуючі витрати. Думаєш, кому повірять? Жінці, яка приховувала дитину, чи людині, яка чотири роки веде його справи?
Артем тихо заплакав.
І цей звук зробив із Марією те, чого не змогли зробити місяці страху. У ній щось обірвалося. Не гучно, не ефектно. Просто зникла остання нитка, на якій трималася покірність.
Вона взяла телефон і натиснула запис. Віктор помітив рух надто пізно.
— Повтори, — сказала вона.
Він примружився.
— Що?
— Повтори при моєму синові, що я виманювала гроші.
— Ти думаєш, це допоможе?
— Не знаю. Але тепер я хоча б не мовчу.
Двері знову відчинилися. Цього разу ввійшла Ольга, а за нею — високий чоловік у темній куртці. Не Саїд. Один із нових охоронців, якого Марія бачила вранці біля машини.
— Тут сторонній?
