— Він сказав, що приїде сам.
У палаті Артем сидів на ліжку й збирав зі деталей стару машинку. На ньому була синя кофта з розтягнутими рукавами. Волосся відросло нерівно, на шиї виднілася смужка пластиру. Коли він побачив Марію, обличчя в нього спершу осяялося, а потім стало ображеним.
— Ти вчора обіцяла до обіду.
Марія сіла поруч і обійняла його так обережно, ніби боялася зламати.
— Пробач, мій хороший.
— Ти знову плакала?
— Ні.
Він недовірливо торкнувся пальцем її щоки.
— Брешеш.
Марія розсміялася крізь сльози.
— Трошки.
— Через мене?
— Ні. Ніколи не через тебе.
Артем притулився до неї плечем. Його тіло було теплим і легким, надто легким для семирічного хлопчика. Марія вдихнула запах дитячого шампуню, ліків і лікарняної білизни. У цю мить їй здалося, що всі багаті кімнати, дзеркала, прикраси, прийоми — просто чужий сон, а реальність тут: облуплена тумбочка, кухоль із компотом, син, який боїться вночі.
— Мамо, а коли ти забереш мене додому?
Запитання вдарило, як завжди.
Раніше вона відповідала ухильно: скоро, коли лікар дозволить, коли стане краще. Тепер слова застрягли.
— Я стараюся, — сказала вона.
— Ти завжди так кажеш.
— Знаю.
Він відвернувся до вікна.
— Я думав, ти мене соромишся.
Марія заціпеніла.
— Що?
— Дядько Віктор сказав.
Кров відлила від обличчя.
— Коли?
— Коли приїжджав. Він сказав, що в тебе тепер нове життя, гарний дім, і я туди не підходжу. Сказав, що ти хороша, просто тобі важко зі мною.
Марія повільно підвелася. У вухах зашуміло. Вона трималася за край ліжка, щоб не впасти.
— Артеме, подивися на мене.
Він не хотів, але подивився.
— Ніколи. Чуєш?
