Невдовзі Роман почав часто ходити до старого гаража Тараса. Формально там слід було розібрати накопичений мотлох і вирішити, як використати приміщення. Сам Тарас давно жив в іншому місті й гаражем не користувався, тому Роман одразу заговорив про продаж.
Брат Оксани заборонив це обговорювати. Гараж колись збудував їхній батько, і Тарас дорожив ним як пам’яттю; він дозволяв лише користуватися приміщенням самим або здавати його. Розбирати старі речі Роман, звісно, покликав дружину.
У вихідні Оксана винесла непотріб, усе розсортувала й навела зразковий лад. Чоловікові лишалося розклеїти поблизу оголошення про оренду й чекати охочих. Очікування він проводив у товаристві власників сусідніх гаражів.
Компанія підібралася дружна. На пустирі за останньою будівлею чоловіки спорудили навіс, поставили стіл із лавами й облаштували місце для відпочинку. Там можна було посидіти з пивом у затінку, зіграти в доміно й почистити в’ялену рибу.
Зрештою саме Оксана знайшла чоловікові роботу у фірмі, де вечорами прибирала приміщення. Романа взяли водієм службового автомобіля директора. Спершу він обурювався, що не створений прислуговувати начальству, але невдовзі оцінив переваги посади.
Робочий день не мав чітких меж, тому дружина не могла перевірити, де він перебуває і коли має повернутися. Тепер Роман отримував власну зарплату, розмір якої не збирався повідомляти Оксані, і міг витрачати гроші на особисті задоволення. Крім того, він їздив на дорогій машині, а випадкові знайомі не знали, що автомобіль належить фірмі.
Одного разу директор послав його по великий букет. Продавчині побачили впевненого чоловіка біля престижної машини з дорогими квітами й прийняли його за заможного власника. Роман помітив враження, яке справив, і зрозумів, які можливості відкриває чужий автомобіль…
