Потім почалися пошуки. Павло їздив до найближчих міст, розпитував знайомих, заходив туди, де могла з’явитися молода жінка з немовлям, просив передати звістку. Він обходив людні місця й лікарняні подвір’я, розпитував обережно, наполегливо, але найчастіше діставав у відповідь знизування плечима. Оксана ніби розчинилася. Ні листа, ні чутки, ні випадкової зустрічі.
З кожним місяцем у ньому меншало сил і більшало тиші. Дім, у якому колись дзвенів її сміх, перетворився на порожню коробку. Сусіди віталися крізь зуби, а дехто й зовсім відвертався. Село пам’ятало той ранок надто добре. Навіть ті, хто раніше підтакував пліткам, тепер дивилися на нього з осудом, ніби в їхніх власних словах не було й краплі вини.
Навесні Павло пішов на лісовий кордон. Робота єгеря виявилася для нього порятунком. Ліс не питав, не шепотівся за спиною, не міряв людину чужими пересудами. У лісі було простіше: ось стежка, ось слід, ось зламана гілка, ось порушник. З роками він звик до самотньої хатини, пічного диму, довгих обходів і мовчання. Майже двадцять років минули так, ніби хтось склав їх в один сірий мішок.
Та до села інколи все одно доводилося спускатися. От і тепер Павло Данилович ішов до крамниці: наступного дня місцеве начальство обіцяло привезти помічника. Молодого практиканта присилали лише на літо, однак і така підмога була доречною. Браконьєри останніми роками розперезалися, заходили глибше, ставили пастки, стріляли без страху. Павло ще тримався, але вік давався взнаки: де раніше вистачало впертості, тепер доводилося берегти подих.



















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.