Потім почалися пошуки. Павло їздив до найближчих міст, розпитував знайомих, заходив туди, де могла з’явитися молода жінка з немовлям, просив передати звістку. Він обходив людні місця й лікарняні подвір’я, розпитував обережно, наполегливо, але найчастіше діставав у відповідь знизування плечима. Оксана ніби розчинилася. Ні листа, ні чутки, ні випадкової зустрічі.
З кожним місяцем у ньому меншало сил і більшало тиші. Дім, у якому колись дзвенів її сміх, перетворився на порожню коробку. Сусіди віталися крізь зуби, а дехто й зовсім відвертався. Село пам’ятало той ранок надто добре. Навіть ті, хто раніше підтакував пліткам, тепер дивилися на нього з осудом, ніби в їхніх власних словах не було й краплі вини.
Навесні Павло пішов на лісовий кордон. Робота єгеря виявилася для нього порятунком. Ліс не питав, не шепотівся за спиною, не міряв людину чужими пересудами. У лісі було простіше: ось стежка, ось слід, ось зламана гілка, ось порушник. З роками він звик до самотньої хатини, пічного диму, довгих обходів і мовчання. Майже двадцять років минули так, ніби хтось склав їх в один сірий мішок.
Та до села інколи все одно доводилося спускатися. От і тепер Павло Данилович ішов до крамниці: наступного дня місцеве начальство обіцяло привезти помічника. Молодого практиканта присилали лише на літо, однак і така підмога була доречною. Браконьєри останніми роками розперезалися, заходили глибше, ставили пастки, стріляли без страху. Павло ще тримався, але вік давався взнаки: де раніше вистачало впертості, тепер доводилося берегти подих.
У крамниці він мовчки купив крупи, хліба, солі, тушкованки, чаю — всього потроху, щоб не соромно було годувати міського хлопця. Жінки притихли, коли він увійшов, але щойно він відвернувся, знову зашаруділи голосами. Павло зробив вигляд, що не чує. Дорогою назад сумка відтягувала руку, а він думав лише про те, щоб новачок виявився не ледачим і не балакучим. Ліс швидко перевіряє людину на міцність…
